Ротонда душогубців

І зупинився поїзд із гуркотом та із страшно голосним чмихом. Гапуся обернулася до сусідів. А вони вже почали виходити, і за ними жид ішов самим заднім… І зачинила Гапуся за жидами двері, і сама швиденько плигнула до вікна, ухопила обома руками за краї бокової лутки і видерлася ногами за вікно, аж спідничка їй закотилася на очі… І у вікні повернулася і на руках повисла надворі, на стіні вагона. З мить потрималася так та й упала додолу. А потім швиденько нагнулася і попід вагоном проскочила між колесами на станційний перон. І тут уже багато ішло людей у станцію з усяким вантажем. Гапуся змішалася із ними і за їхнім рухом увійшла у станцію і вийшла з неї на вулицю, що широко давала і їй простори, і візникам, і трамвайним вагонам, і тим людям, що спішили із поїзда попід боками широкої вулиці. Це була Безаківська.

Гапуся ішла, аж підбігала. І на бокових вулицях, які вона минала, не видно було ні душі. Порушували тишу раннього ранку тільки ті люди, що їхали із станції візниками та ішли так само, як і Гапуся, пішки по тротуарах. Небо було прозоре і вже беззоряне. А над Ботанічним садом, куди вона доходила, нависала невеличка хмарка туману і сповзала по йому униз до високого паркану і через його перегиналася на вулицю. А за нею услід над вершками каштанів, дубів і кленів небо розпросторювало ясність сонця, яке ще було дуже далеко сховане від Києва.

Гапуся ще не наважувалася нікого питати про Олександрівську лікарню, але в думці вже мала про неї тривогу. Може, вона якраз тут десь недалеко? І почула ззаду цокіт кінських підків і стишений гуркіт обтягнених коліс резиною. Він швидко наблизився, як їй здалось, і раптом стих. І зараз же затупали людські ноги за нею вслід. І Гапуся уповільнила ходу і повернула голову, щоб таки спитатися про лікарню. Це доганяв її той чекіст, що чіплявся до неї у вагоні… І дівчину охопив тваринний жах, вона рвонулася тікати туди, куди очі бачили. Але і чекіст рушив бити за нею… І догнав, і вхопив її за руку, і почав тягти її з собою. Вона спочатку тільки отягалася та пищала. Але коли побачила перед собою візника, до якого її провадив чекіст, то зараз же, не випорснувши у його з рук, сіла на пішохід і на всю горлянку зіпнула:

— Ґвалт, рятуйте!.. Ґвалт, рятуйте, хто в Бога вірує!.. Ґвалт, рятуйте, хто в Бога вірує!..

І чекіст уже нервово і поквапливо шарпнув дівчину до східців брички, неначе мішок з піском. А вона все не переставала несамовито зіпати. Нарешті він і зупинився, нагнувся до неї і затулив долонею рот. Вона його вкусила і вирвалася. І знов поза візником майнула тікати. Аж тут їй назустріч із двоповерхового будинку, із парадних дверей, вискочив високий чоловік у чорнім пальті і в чорнім брилі. І, підійшовши швидко до Гапусі і сказавши їй:

— Стань у мене ззаді!..

Зупинився і почав чекати чекіста, заклавши за спину обидві руки. А Гапуся позад його тіпалася від страху. І чекіст, побачивши таке, і собі зупинився на всім розмаху свого гону… А потім повернувся та й пустився бігти до свого візника не з меншою енергією, ніж тоді, коли він доганяв облюбовану свою жертву. Підбіг до брички, вискочив і, ніби нічого не трапилося, гукнув безжурно:

— Жени на станцію!

І коли він зник з очей, Гапусин оборонець повернувся до неї та й мовчки почав дивитися. Вона перед ним стояла у пересмикнутій трошки направо спідничці і в чистенькій вишитій сорочці, на якій через позначені пазухою невеличкі груди темніла смуга. Мабуть, знак лишився від вагона, коли вона лізла крізь вікно. І права нога була здерта так, що аж верхня оболонка шкіри де–не–де поскручувалася у качалочки, і на здертому виступала краплинками кров. Широка смуга здертої шкіри ішла від кісточки ноги аж під спідничку до коліна. А на обличчі виднілися темні смуги від сліз… На круглій головці нерозтріпані коси лежали чепурненьким віночком, її беззахисність і її чарівна постать напівдівчука, і сірі і ніжні, і в той же час страшно енергійні очі надавали їй якоїсь невловимої притяжності, яка властива дівчатам тільки українського племені.

І високий чоловік співчутливо і стурбовано нарешті спитався:

— Відкіля ти, дівчино?

— З Черкаського повіту.

— Що за лихо?.. І оце ти так приїхала?.. Чого ж тебе аж сюди занесло?..

— Я приїхала у Олександрівську лікарню… до однієї лікарки. Я вже забула, як її… Її звуть… Її звуть… У неї чоловік Іван Брус.

— Іван Брус?.. Може, її прізвище Щоголова?

— Так… Так, як ви кажете… Тільки що мені треба уперед до Івана Бруса… Мене його батько послав сюди.

— Так… Тоді зайдім, дівчино, до мене і там мені розкажеш, як до тебе учепився отой босяк. Ми разом поснідаємо, і після того я вже тебе відведу до Брусів. Це мої знайомі. Я повів би тебе і зараз, та ще дуже рано… Ну, ходім до мене.

Але Гапуся відступила кроків два з пішохода до бруківки, промовила:

— Може, ваша тітка ще сплять, а ми їх збудимо, і вони на мене розгніваються?

Чоловік, помітивши нашорошеність дівчини і якусь нехіть, все–таки сказав:

— Я не маю жінки і немає кого мені будити. Через те тобі немає чого й боятися. Ну… Зайдеш?.. — непевно закінчив він.

Та Гапуся рішуче його попрохала: