Читаем Ротонда душогубців полностью

І зупинився поїзд із гуркотом та із страшно голосним чмихом. Гапуся обернулася до сусідів. А вони вже почали виходити, і за ними жид ішов самим заднім… І зачинила Гапуся за жидами двері, і сама швиденько плигнула до вікна, ухопила обома руками за краї бокової лутки і видерлася ногами за вікно, аж спідничка їй закотилася на очі… І у вікні повернулася і на руках повисла надворі, на стіні вагона. З мить потрималася так та й упала додолу. А потім швиденько нагнулася і попід вагоном проскочила між колесами на станційний перон. І тут уже багато ішло людей у станцію з усяким вантажем. Гапуся змішалася із ними і за їхнім рухом увійшла у станцію і вийшла з неї на вулицю, що широко давала і їй простори, і візникам, і трамвайним вагонам, і тим людям, що спішили із поїзда попід боками широкої вулиці. Це була Безаківська.

Гапуся ішла, аж підбігала. І на бокових вулицях, які вона минала, не видно було ні душі. Порушували тишу раннього ранку тільки ті люди, що їхали із станції візниками та ішли так само, як і Гапуся, пішки по тротуарах. Небо було прозоре і вже беззоряне. А над Ботанічним садом, куди вона доходила, нависала невеличка хмарка туману і сповзала по йому униз до високого паркану і через його перегиналася на вулицю. А за нею услід над вершками каштанів, дубів і кленів небо розпросторювало ясність сонця, яке ще було дуже далеко сховане від Києва.

Гапуся ще не наважувалася нікого питати про Олександрівську лікарню, але в думці вже мала про неї тривогу. Може, вона якраз тут десь недалеко? І почула ззаду цокіт кінських підків і стишений гуркіт обтягнених коліс резиною. Він швидко наблизився, як їй здалось, і раптом стих. І зараз же затупали людські ноги за нею вслід. І Гапуся уповільнила ходу і повернула голову, щоб таки спитатися про лікарню. Це доганяв її той чекіст, що чіплявся до неї у вагоні… І дівчину охопив тваринний жах, вона рвонулася тікати туди, куди очі бачили. Але і чекіст рушив бити за нею… І догнав, і вхопив її за руку, і почав тягти її з собою. Вона спочатку тільки отягалася та пищала. Але коли побачила перед собою візника, до якого її провадив чекіст, то зараз же, не випорснувши у його з рук, сіла на пішохід і на всю горлянку зіпнула:

— Ґвалт, рятуйте!.. Ґвалт, рятуйте, хто в Бога вірує!.. Ґвалт, рятуйте, хто в Бога вірує!..

І чекіст уже нервово і поквапливо шарпнув дівчину до східців брички, неначе мішок з піском. А вона все не переставала несамовито зіпати. Нарешті він і зупинився, нагнувся до неї і затулив долонею рот. Вона його вкусила і вирвалася. І знов поза візником майнула тікати. Аж тут їй назустріч із двоповерхового будинку, із парадних дверей, вискочив високий чоловік у чорнім пальті і в чорнім брилі. І, підійшовши швидко до Гапусі і сказавши їй:

— Стань у мене ззаді!..

Зупинився і почав чекати чекіста, заклавши за спину обидві руки. А Гапуся позад його тіпалася від страху. І чекіст, побачивши таке, і собі зупинився на всім розмаху свого гону… А потім повернувся та й пустився бігти до свого візника не з меншою енергією, ніж тоді, коли він доганяв облюбовану свою жертву. Підбіг до брички, вискочив і, ніби нічого не трапилося, гукнув безжурно:

— Жени на станцію!

І коли він зник з очей, Гапусин оборонець повернувся до неї та й мовчки почав дивитися. Вона перед ним стояла у пересмикнутій трошки направо спідничці і в чистенькій вишитій сорочці, на якій через позначені пазухою невеличкі груди темніла смуга. Мабуть, знак лишився від вагона, коли вона лізла крізь вікно. І права нога була здерта так, що аж верхня оболонка шкіри де–не–де поскручувалася у качалочки, і на здертому виступала краплинками кров. Широка смуга здертої шкіри ішла від кісточки ноги аж під спідничку до коліна. А на обличчі виднілися темні смуги від сліз… На круглій головці нерозтріпані коси лежали чепурненьким віночком, її беззахисність і її чарівна постать напівдівчука, і сірі і ніжні, і в той же час страшно енергійні очі надавали їй якоїсь невловимої притяжності, яка властива дівчатам тільки українського племені.

І високий чоловік співчутливо і стурбовано нарешті спитався:

— Відкіля ти, дівчино?

— З Черкаського повіту.

— Що за лихо?.. І оце ти так приїхала?.. Чого ж тебе аж сюди занесло?..

— Я приїхала у Олександрівську лікарню… до однієї лікарки. Я вже забула, як її… Її звуть… Її звуть… У неї чоловік Іван Брус.

— Іван Брус?.. Може, її прізвище Щоголова?

— Так… Так, як ви кажете… Тільки що мені треба уперед до Івана Бруса… Мене його батько послав сюди.

— Так… Тоді зайдім, дівчино, до мене і там мені розкажеш, як до тебе учепився отой босяк. Ми разом поснідаємо, і після того я вже тебе відведу до Брусів. Це мої знайомі. Я повів би тебе і зараз, та ще дуже рано… Ну, ходім до мене.

Але Гапуся відступила кроків два з пішохода до бруківки, промовила:

— Може, ваша тітка ще сплять, а ми їх збудимо, і вони на мене розгніваються?

Чоловік, помітивши нашорошеність дівчини і якусь нехіть, все–таки сказав:

— Я не маю жінки і немає кого мені будити. Через те тобі немає чого й боятися. Ну… Зайдеш?.. — непевно закінчив він.

Та Гапуся рішуче його попрохала:

Перейти на страницу:

Похожие книги

Виктор  Вавич
Виктор Вавич

Роман "Виктор Вавич" Борис Степанович Житков (1882-1938) считал книгой своей жизни. Работа над ней продолжалась больше пяти лет. При жизни писателя публиковались лишь отдельные части его "энциклопедии русской жизни" времен первой русской революции. В этом сочинении легко узнаваем любимый нами с детства Житков - остроумный, точный и цепкий в деталях, свободный и лаконичный в языке; вместе с тем перед нами книга неизвестного мастера, следующего традициям европейского авантюрного и русского психологического романа. Тираж полного издания "Виктора Вавича" был пущен под нож осенью 1941 года, после разгромной внутренней рецензии А. Фадеева. Экземпляр, по которому - спустя 60 лет после смерти автора - наконец издается одна из лучших русских книг XX века, был сохранен другом Житкова, исследователем его творчества Лидией Корнеевной Чуковской.Ее памяти посвящается это издание.

Борис Степанович Житков

Историческая проза
Живая вещь
Живая вещь

«Живая вещь» — это второй роман «Квартета Фредерики», считающегося, пожалуй, главным произведением кавалерственной дамы ордена Британской империи Антонии Сьюзен Байетт. Тетралогия писалась в течение четверти века, и сюжет ее также имеет четвертьвековой охват, причем первые два романа вышли еще до удостоенного Букеровской премии международного бестселлера «Обладать», а третий и четвертый — после. Итак, Фредерика Поттер начинает учиться в Кембридже, неистово жадная до знаний, до самостоятельной, взрослой жизни, до любви, — ровно в тот момент истории, когда традиционно изолированная Британия получает массированную прививку европейской культуры и начинает необратимо меняться. Пока ее старшая сестра Стефани жертвует учебой и научной карьерой ради семьи, а младший брат Маркус оправляется от нервного срыва, Фредерика, в противовес Моне и Малларме, настаивавшим на «счастье постепенного угадывания предмета», предпочитает называть вещи своими именами. И ни Фредерика, ни Стефани, ни Маркус не догадываются, какая в будущем их всех ждет трагедия…Впервые на русском!

Антония Сьюзен Байетт

Историческая проза / Историческая литература / Документальное