Рубінова книга

Можливо, його манера так ставитися до мене була в де Віллерзів від природи? Щось на кшталт генетичного дефекту, через який у них для жінок була тільки презирлива посмішка? З іншого боку, з Шарлоттою Ґідеон був вельми шляхетний. І, мушу визнати, нині він теж поводився більш-менш нормально.

— Чому ви, власне, завжди називаєте свою бабусю «леді Аріста»? Чому ви не говорите «бабуня» чи «бабуся», як усі нормальні діти?

— Як є, так і є, — відповіла я. — Чому жінкам не можна ставати членами Ложі?

Ґідеон простягнув до мене руку і сховав мене собі за спину. — Замкни бузю на хвильку.

— Що?

У кінці коридору були ще одні сходи. Згори лилося денне світло, але, перш ніж ми дісталися сходів, з тіні виступили двоє чоловіків з голими шпагами — ніби вони нас тут чекали.

— Добридень! — сказав Ґідеон. На відміну від мене, він навіть не здригнувся, проте поклав руку на шпагу.

— Пароль! — зажадав один із чоловіків.

— Але ви ж уже були тут учора, — сказав інший чоловік, роблячи крок уперед, щоб розгледіти Ґідеона. — Або ваш молодший брат. Схожість разюча.

— Це той хлопець, який уміє з'являтися нізвідки? — запитав інший чоловік.

Обидва витріщалися на Ґідеона, пороззявлявши роти. Вдягнені вони були десь як Ґідеон, і мадам Россіні, очевидно, мала слушність: чоловіки доби рококо любили строкате. Ці були одягнені в бірюзове з бузковими квіточками, що мінилося коричневим і червоним, і в одного з них був справді лимонний сурдут. Вигляд вони, мабуть, мали жахливий, але все ж щось у цьому було. Просто трохи рябувато.

На головах в обох були перуки, над вухами, мов сосиски, лежали кучері, а на потилиці стирчала маленька кіска з оксамитовою стрічкою.

— Скажімо так: я знаю шляхи в цей будинок, про які ви не підозрюєте, — відказав Ґідеон із гордовитою посмішкою. — Я і моя супутниця повинні поговорити з Магістром. У терміновій справі.

— Ти ба як розхвалився! — пробурмотіла я.

— Пароль?

Кварк едіт бісквітіс. Чи щось подібне.

— Qua redit nescitis, — відказав Ґідеон. Ну майже.

Розділ одиннадцятий

Родовід за жіночою лінією

З «Анналів Вартових», Том 4. Коло Дванадцяти

— Ходіть за мною.

Я з цікавістю зазирнула в перше ж вікно, яке ми проминали. Ось, значить, яке воно, XVIII століття! Від хвилювання мені засвербіла шкіра на голові, проте я розгледіла тільки гарненький внутрішній дворик із фонтаном посередині, який я вже одного разу бачила.

Знову сходи нагору. Ґідеон пропустив мене вперед.

— Ти вчора вже тут був? — поцікавилась я. Говорила я пошепки, щоб жовтий мене не чув: він ішов за два кроки попереду нас.

— Це для них було вчора, — відказав Ґідеон. — Для мене це вже майже два роки тому.

— А що тобі тут знадобилося?

— Я рекомендувався графу і мав йому повідомити, що перший хронограф поцупили.

— Він, звісно, був не в захваті.

Жовтий вдавав, ніби він нас не чує, але було одразу видно, що його вуха під білими локонами-сосисками нащулилися.

— Він сприйняв це стриманіше, ніж я очікував, — сказав Ґідеон. — А оговтавшись від першого шоку, він неабияк зрадів, що другий хронограф справді функціонує і що в нас є ще один шанс довести все до пуття.

— А де зараз хронограф? — зашепотіла я. — Я маю на увазі, цієї миті, в цей час?

— Либонь, десь у цій будівлі. Граф ніколи не розлучається з ним надовго, бо ж йому теж доводиться елапсувати, щоб уникнути неконтрольованих стрибків у часі.

— Чому ми не можемо просто прихопити цей хронограф із собою в майбутнє?

— Причин чимало, — відказав Ґідеон. Тон його промов змінився. Він уже не був зарозумілим, зате став якимось повчальним. — Найголовніші очевидні. Одне з дванадцяти золотих правил Вартових щодо поводження з хронографом говорить, що невільно порушувати континуум. Якщо ми заберемо хронограф у майбутнє, то графові й мандрівникам, народженим згодом, доведеться обходитися без хронографа.

— Воно-то так, але ж тоді його ніхто не поцупить.

Ґідеон похитав головою.

— Видно, що досі ти не надто вдавалася в природу часу. Існують ланцюжки подій, розривати які дуже небезпечно. У найгіршому разі ти, можливо, взагалі не народишся.

— Розумію, — збрехала я.

Тим часом ми дісталися другого поверху, проминувши двох озброєних шпагами чоловіків, з якими жовтий перекинувся пошепки кількома словами. Як там звучав той пароль? Щось на кшталт «Ква несквік москітос». Мені конче потрібен другий мозок…

Обидва охоронці з неприхованою цікавістю оглянули нас з Ґідеоном і зашушукалися, щойно ми рушили далі. Дорого б я дала, щоб дізнатися, про що вони говорять.

Жовтий постукав в одні з дверей. За дверима за письмовим столом сидів ще якийсь чоловік. Він теж був у перуці (світлій) і в строкатому вбранні. Понад стільницею засліплювали очі бірюзовий каптан і пістрява камізелька, а знизу вабили погляд червоні штанці та смугасті панчохи. Мене вже більше ніщо не дивувало.

— Пане секретар, — сказав жовтий. — Тут знову вчорашній візитер, і він знову знає пароль…

Секретар з недовірою глянув в обличчя Ґідеону.