Русалонька із 7-В плюс дуже морська історія

— Як хочеш, діло хазяйське! — байдуже проказав баритон і звернувся до Віти: — А за тебе, мала?

— Ну що, пірнатимеш, Терен-Кущ? — напівжартом рятував трохи незручну ситуацію Алі-баба, поки Віта, мов риба на березі, безпомічно зіпала своїм завше таким балакучим ротом.

Віку-куся питально глянула на Софійку і, не чекаючи відповіді, теж заперечно похитала кучерявою кучмою.

— Що ж, тоді ми з Козирним самі! — зітхнув Тимур, — Ну, хіба ще Кулаківський із нами захоче? Тю, десь його не видно. Вже злиняв.

— Ага, тому і бабла жалко, і страшно! Давай п’ять! — і хлопці серйозно-діловито (чи ховаючи ніяковість?) по-братньому вдарили один одного долонями й наблизились до інструктора.

Дівчата ж, не змовляючись, по-сестринськи хутенько подріботіли скелястим берегом назад до табору. Обох трусило, мов у лихоманці, і на слово й тверезу думку спромоглись аж забившись (наче хто доганяв!) у рідний намет.

— Чо’ ти не погодилась? — передовсім учепилась товаришка.

— А ти чого? — огризнулась Софійка.

— Та я б!.. Я б за Тимуром, хоч на край світ’! Але ж хіба не ясно, що це вони ради тебе підстроїли? А я вже так, за компа’!..

— Мені нічого не ясно! А може, заради тебе? — тремтіла (ще й цей камінь на шиї холодить!), накрившись джинсовою курточкою, Софійка.

— А то я не ба’, як той сіроокий на те’ витріщається! — пхикнула Віта.

— Ага, особливо, якщо поруч — ти! — відпхекнула їй Софійка.

Ясно було тільки одне. Що так завжди! Коли Вадим їй пропонував зайти у кафе чи Сашко збирався сказати щось особливе, спрацьовувала звичайна Софійчи-на реакція: тікати, перевести на інше, уникнути надто несподіваного розвитку подій!

З іншого боку, вони зробили правильно, хіба ні? Чого це вони братимуть гроші в майже незнайомих, ще й у хлопців? Навіть якби позичили, віддавати чим? І взагалі, чи так дуже хотілось їм пірнати в ту страшну глибину?

— Мені то й зовсім ні! — заявила хитра Вікука.

— Отже, ми все зробили правильно! — Софійка відчула, що зігрілась і відкинула куртку: — Ходім купатись?

Уже пірнаючи на своїй мілині й намагаючись розплющеними очима, без маски й акваланга, розгледіти під водою космічні пейзажі, Софійка згадала, що старшокласника Альбабарін назвав... Козирним! Отже, Козирний і А. Т. — все-таки різні люди? Чи хтось один? Або до неї прихильні обидва, або... Або обидва байдужі! І небайдужі, наприклад, до Віку-кусі! Кому ж тоді дарувались подарунки? І ким?

Забракло повітря, й вона виринула на поверхню. Містичний краєвид пустельного острова мерехтів на сонці, наче лукаво підморгував.

А може, слово «Козирний» сьогодні узагалі причулось?

Пірнула. Пелехата цистозіра-кустозейра, або полісифонія, танцювали серед підводного світу, пухнасто розправляючи гілки-мацаки.

Випірнула. На далекій смарагдовій лінії, де сяйливе море сяйливо переходило в небо, майнуло неначебто щось багряне. Пурпурові вітрила?

Потрусила головою, розсипаючи краплі з волосся. Вітрила щезли. Примарились?

...Як і вся сьогоднішня пригода?..

24.ІРЧШЕ ЗІЗНАННЯ ДРУГА СПРОБА

Коли Софійка ще раз виринула з води, біля неї хлюпалась уже не Віку-куся, а Завадчучка.

— Що за мара? Де Віта?

— Розслабся, все під контролем. Ти ж у курсі, що нам треба побазарити.

— Надіюсь, ти її не втопила?

— Замочила! Ги-ги! Та не парся, кажу: я її на півгодинки нейтралізувала, знайшла їй діло. Щоб не плуталась під ногами. Вона скоро підрулить, то ж давай не будем тягнути. Вилазь, бо точно лускою обростеш і хвостом розживешся!

Софійка вийшла на берег і накрила плечі футболкою. За ці кілька днів устигла здобути красиву засмагу (Сашко вже місяць загоряє біля свого ремонту, а от Пустельник, мабуть, поїде до своєї Кореї геть білий) і вмудрилася не спектись. Може, тому, що у воді перебувала здебільшого не по плечі, як інші, а часом і з головою, і сонячні промені тоді не діставали до тіла. Може, через люб’язно відданий тітонькою Сніжаною дорогий сонцезахисний крем. Ним ділилася з товаришками, і вони теж не згоріли. Та й учителька й медсестра просто фанатично оберігали-рятували дітей від зайвого сонця.

— Я тебе слухаю, — вмостилася на черепашнику біля Ірки.

— Тут таке діло... — Завадчучка то блідла, то червоніла, і Софійка ледве стрималась, щоб не пожартувати: мовляв, думала, бліднути-червоніти вже здатне тільки її вічно пофарбоване волосся. Але вчасно прикусила язика, бо тоді точно втратить Ірчину довіру.

— Мені тут Аська одну фігню розказала...

Софійка перетворилась на суцільну увагу.

— ...Тоді, коли ти зустріла мене з Вадом у старому парку...

Зустріла — це м’яко сказано! Ірка тоді була в устілку п’яна і майже нерухома. Кулаківський, згадуючи всіх чортів і проклинаючи все на світі, пояснив Софійці, що була гулянка на природі, і що Завадчучка («ця дурка»), крім того, що пила, себто назюзюкалась (здається, як коза чи корова), ще й напросилась, аби він її провів додому, хоч Ірку можна було тільки нести. Або тягнути.. Тоді ж Вад перекинув свою мороку з хворої голови на здорову, тобто на Софійку й на Софійчину тітоньку Сніжану, квартира якої була неподалік.