Русалонька із 7-В плюс дуже морська історія

— Вау! Круто! — визнали навіть ті, хто плював на будь-які авторитети, тобто Ірка (ой, треба ж якось із нею таки поговорити!) й Аська.

— Мо-о-онстр! — заздрісно простогнав Кулаківський. — Фартова ж ти, Софко! То коралі в шафі, то медальйони в річці, то старовинні монети, то чудодійні ікони!..

— Ще й із найдорожчих сортів, я в цьому тямлю, повірте! — продовжувала жінка з шезлонга. — Кажуть, магічний камінь, любовний оберіг! Боже, хто б подумав! Не пропали-таки! Через стільки років нищення!..

Софійка з Лесею обмінялись красномовними й переможними поглядами: вони-бо вловили в сказаному не тільки інформацію про каміння.

— Море зализує рани... Справжнє, мабуть, завжди здатне відновитись... Молодці, що не послухались мене, що на своєму стояли, шукали! Правда, мабуть, що хто шукає, той знаходить! — не могла вийти з дива тітонька.

А Софійці раптом спала чудова ідея.

- Любовмий оберіг, кажете? — хитрувато обвела зором усіх присутніх і королівським жестом простягла знахідку леськівській подружці: — Віку-кусю, дарую!

- Та... Я не мо’... Мені не тре’... Я не мо’ взяти... — горіла-палала Віта.

Юрба ж тільки вражено зітхнула.

- Заперечення не приймаються! — Софійка впевнено розтулила Віти ну жменю і втиснула туди камінчик. — Бери, я собі ще знайду, от побачиш!

Ну, хіба що так... Дяк’... Дякую, подруго! — Віку-куся розправила долоню, піднесла її супроти сонця й замилувалась несподіваним коштовним гостинцем.

Сердолік так палко вигравав барвами призахідного сонця, що навіть підкидав зайчика на Софійчину шию, де, здавалось, аж пульсував од радості вчеплений на мотузочку Сашків камінець.

А прибережні скелі, наче у відповідь на те вигравання, раптом зробились і справді блакитні-блакитні. Кок-тебель!

22. знов У порозі

Коли всідалися в автобус, Софійка здивовано помітила конверта, застромленого перед її сидінням. У таких видають замовлення фотоательє. Знахідка радше стривожила, ніж порадувала: всього якихось півгодини тому залагоджено гострі кути між нею і Вітою! Тепер знов щось пояснюй, заспокоюй, відгадуй!..

Але — о щастя! — Віку-куся затримується надворі: ще дехто просить подивитись на сердоліка. Роззирнувшись по салоні (здається, ніхто не бачить: всі узручнюються на своїх місцях), обережно відкрила послання.

То була одна-єдина фотографія. Звичайне море і скелі. Тремтячими руками перевернула світлину. Так і є: напис! Тим самим почерком!

«Сьогодні відпросився, поїхав, знайшов, заплив і сфоткав. Одна з цих скель схожа на жабу, друга на паску. А третя так і зветься: скеля Русалка. Ця кам’яна краля явно не красуня, до тебе їй, як до неба рачки, але, думаю, тобі буде приємно. Упевнений, що колись відвідаєм це місце удвох. Це зробив сьогодні для тебе і ради тебе. Як і все, що роблю останнім часом. А.»

На світлині — вигляд з моря на узбережжя: це ж хлопець мусив не лише втекти від екскурсії і знайти омріяне місце, але й ще й заплисти на чималеньку віддаль! Ще й із фотоапаратом! Лиш море і гористий берег — неба фотооб’єктив навіть не захопив. І на тому гористому зелено-кам’яному березі звелися три скелі. Правіша — наче великодня паска, геть мов посилана цукровою пудрою зверху (певно, морська сіль відклалась і присохла). Біля неї — наче жабка... Чи, може, онде жаба: велика її паща визирає з води? Словом, якісь дві скелі, схожі на жаб. А на відстані — мов повернутий до них жіночий профіль. Чіткі обриси, закопилені губки, з води ніби тягнеться довге волосся... Підборіддячко, звісно, Ірка відразу назвала б подвійним, схуднути «Русалці» не завадило б, але!.. Але тепер Софійка знатиме, що в Коктебельських горах є не лише профіль Максиміліана Волошина (його показували з тераси його дому-музею), ай — її, Софійчиної, можна сказати, тезки-Русалки!..

Отже, нові витівки Альбабаріна? Звісно, його! Адже — сама бачила — п’ять хвилин тому він був в

автобусі, а тоді чомусь із нього вискочив! І зараз я не я і хата не моя — «ввімкнув раму», тобто, згідно з Вадимовим лексиконом, діловито розправив плечі і страшенно уважно розглядає Вітин сердолік, щось зумисне жваво її розпитує. Так, ніби коштовний камінь — вершина його інтересів цієї миті! Ага, так Софійка й повірила!

Гм, чи хотіла б вона поїхати до скелі Русалки з Альбабаріном, удвох?.. Зрештою, що вона про нього знає, крім того, що він — таємний романтик?..

Уже всі повсідались. Алі-баба, звісно, й не дивиться в Софійчин бік. Знаємо таку тактику, сама, коли дуже хвилюється, на об’єкт хвилювання-симпатії оком не поведе, щоб себе не виказати! Втім, Софійка й не провокуватиме. Клопотатиметься Вітусею: на щастя, дівчина вже трохи оклигала, а як щасливо тулить Софійчин гостинець до серця! Мовби справді здобула ліки від нещасливого кохання! Звісно, Софійка про фотографію не признається!..