Русалонька із 7-В плюс дуже морська історія

— А скільки дівчат серед тих десяти душ? — вела своєї Софійка.

— Дівчат? До чого тут дівчата? Навіть кицька наша Ромашка — і та повеселішала! Гіацюків-мишей не вспіває у двір тягати: на всій вулиці, мабуть, переловила!

Оце-то так! Ради тієї Матвіївни, Ромашки й городів її, Софійку, готовий кинути! Чого-чого, а такого егоїзму від Сашка не чекала!

— Але до тебе я завжди буду готовий приїхати, скільки там тої трясучки шосейною!

3 6. КАМІНЧИКИ Й КУЛОНЧИКИ

Софійка ж нарозказувала Сашкові про галерею Айвазовського, про Грінівський музей-корабель, про неземні (бо ж морські!) й космічні-меганомні краєвиди. Особливо щедро скаржилась на краєвиди сміттєві, розказала, як вони з Вітою, Лесею і Дмитром намагались хоч трохи поприбирати. Сашко слухав, замислено підперши голову руками.

— Знаєш, після того, що почув од тебе, що бачив у наших вишнопільських ярах сам... Я зрозумів: у майбутньому я побудую, крім сітки ресторанів...

— Сітки ресторанів? Ні, ти таки точно пінгвін, тобто, на мові Кулаківського, дуже самовпевнена людина! — вдавано сердито штовхнула його в плече.

— Чого ж пінгвін? — мовби захищаючись, він ухопив дівчинку за руку (Софійка напружилась, дослухаючись: ану ж, тане рука чи не тане, як це було з Козирним?). — Мій ресторан буде зватись на честь іншого морського жителя!

— Якого ж? — Ні, здається, не тане, хоч і точно не замерзає. Мабуть, їй приємні Сашкові дотики через те, що він дуже дотепно зараз пожартував.

— Тобі ще рано знати! — сильно-ніжно стиснув її руку (чи таки ж тане?). — То про що я? Ага, крім ресторанів, доведеться побудувати сміттєпереробний заводик! Невеличкий такий, скромненький!

— І назвеш його так само загадково, як і ресторан?

— Чого ж загадково? — Сашко так і не відпускав її руки. — Тут уже все буде просто й прозоро: «Сміттєвий завод імені Софії Щербань»! Як ідейка?

— Ото ще гуморист! — штовхнула Фадійчука кулаком у плече, і хлопець удавано безсило повалився на спинку крісла. (Ні, не тане, просто з цим хлопцем їй буває страшенно весело!)

— До речі, коли прийдеш до тями, розкажеш мені таємницю камінчика!

— Мені приємно, що ти носиш його на шиї, — відказав, підвівши голову. — А що, він справді виявив якісь магічні властивості?

Софійка переказала випадки з бджолиним укусом і з гасінням пожежі. Про метелики в голові й на дереві, очевидно, краще промовчати.

— О, як цікаво! — вразився Фадійчук. — Виходить, недаремно!..

— Що недаремно?

— Про це іншим разом! — зиркнув на годинник. — Через сорок хвилин останній автобус на Матвіївку!

— Але ж історію камінчика ти, мабуть, можеш і в п’ять хвилин умістити?!

— Еге, я ж тепер неспроста книжки читаю! — зробив загадкові очі. — Там же кожен розділ спеціально вривається на найцікавішому місці: щоб хотілось читати далі!

— Теж мені казки тисячі й однієї ночі! — обурено перегородила Сашкові вихід. — Скажеш — тоді й випущу!

Але Сашко так якось подивився... Якось так усміхнувся... Ух, невже й тут метелики? І камінчик не холодить, наче й нема його! Що ж це діється в світі, людоньки? Вди-и-их — ви-и-идих! Та ні, наче все гаразд! Ох, ліпше від гріха подалі: миттю відсторонилась від дверей. Що ж, щасливої дороги!

Він подзвонив наступного дня під вечір. Андрій Туз. Він, власне, і мав подзвонити, бо ж у Софійки так і зосталась його ковдра.

Зустрітись біля старого парку? Ні, краще в центрі, бо ж до парку далеко її тягнути! З нею можна не поспішати, навіть залишити її собі? Ні, Софійка звикла завжди віддавати усі борги! Іншим разом? Тоді нащо стрічатись? Є справа? Ну, так би й казав!

Козирний стояв біля умовленого кафе: високий і престижний, у, мабуть, недешевих, але навмисно потертих джинсових шортах (чухасах — сказав би Вад, гвинтокрил його побери) і в приношеній, але теж крутій футболці, які сиділи на ньому дуже, мовила б Ірка, стильно. А в руках — вони змовились чи знущаються? — букет тигрових лілій.

— Хотів щось прикольне, бо троянди вже банальщина, — простягнув Софійці квіти.

— Дякую, справді оригінально... А це тобі!

— Ти таки приперла цю ідіотську ковдру?!

— Дякую. Під нею було дуже тепло.

— Приємно почути. Ну що ж, давай, тепер доведеться тягати пакет за собою! В кафе?

— Ні, просто прогуляємось. Вона не важка, і я можу нести!

— Розслабся, що комар то й сила! — махнув рукою і запхав пакета під пахву, — Буде заміняти мені тепло твого крижаного сердечка!

— Спасибі. За ковдру, за комплімент... І яка в тебе до мене справа?

— Зажди, не рви кіньми! Пройдемось, поговоримо!.. Розказуй! Ну, про себе!..

— Вже краще ти про себе!