Русалонька із 7-В плюс дуже морська історія

— Ото й пошліть її... Пошліть їй штрафну квитанцію на ту базу даних, нехай оплачує, хай не буде така хитра! — заклекотіли батьки, і солдат мусив пристати на це колективне й одностайне рішення.

Помалу-помалу так усі й заспокоїлись, ні, скоріше змирились і стали розходитись. Бо що лишалося? Кулаківський щез, наче мильна булька, уже давно. Софійка обвела поглядом знайомий краєвид, звела очі на маму й тата (сонного Ростика покинули вдома на сусідку бабу Валю), і все було таке рідне, що забулась далека Ялта, і дівчинка, щасливо упавши в дорогі обійми, радо поспішила до найкращого у світі дому.

35. ДОМАШНІ НОВИНИ

Насолодившись домашнім затишком, рідним чаєм із баби-Валіними пундиками, натішившись Ростиком і Чорнобілкою (цікаво, як там Сніжана й малий Сергійко? Жаль, що Пустельник таки ж у Кореї, не може прибігти зараз у гості!), намірились проводжати на автобус Віту.

— Віт, розкажи ж нарешті, як минуло вчорашнє побачення? — тихенько спитала Софійка. Подружчині очі наповнились сльозами, і вона ледве прошепотіла:

— Ет, не пита’! То було так гарно, усе, можна сказати, лиш починалось, і так швидко обірвалось!.. Ні, я не мо’ про це говорити!

Ого, Ві-ку-куся таки добряче втюхалась, якщо й говорити не може! Тепер Софійка пригадала, як закохано і як страдницьки дивились Тимур і Віта одне на одного у мить прощання на аеродромі: хоч стояли не поруч і віддалялись у різні боки, їх наче відривали одне від одного по живому!

Озвався Вітин мобільник. По тому, як засвітилось її обличчя, Софійка збагнула, що то Альбабарін.

— Добре-добре! Я вийду у двір! Адреса? Соф’, яка ваша адреса? Тимур хо’ провести мене до автобуса!

Софійка назвала адресу і — самій було дивно — уже щиро втішалася тим, що леськівчанка, здається, розжилась на хорошого приятеля. А заодно, раз уже скасовується її власний похід на автовокзал, підступить нарешті до розмови з батьками, якої чекає мало не від початку морської подорожі.

— Мамо, тату, як ви дивитесь на те... Наша Олена Гаврилівна хоче безкоштовно подарувати... Словом, чому б нам не завести вдома тушканчика? — випалила, щойно за Вітою зачинилися двері.

Спершу була німа сцена, потім пішли багатослівні розпитування, з якої це, мовляв, речі Олена Гаврилівна проявляє таку нечувану щедрість, і до чого тут їхня, Щербанівська, й без того багатодітна (недавно у них квартирували всі три Сашкові сестри) й навіть

багатокігна (бо Чорнобілка на рибі вже стала ширша, як довша), родина.

І марно Софійка переконувала, що на цілу зиму тушканчик впадає у сплячку, а отже, економляться харчі й душевні затрати, — мамин присуд був категоричний:

— Бачу в ньому лише один плюс: він може стати харчем для Чорнобілки!

— Та Олена Гаврилівна казала, що він сам завбільшки як кицька!

— Тоді він поживиться кицькою! Словом, приймемо того твого звіра лише в тому разі, якщо хтось когось з’їсть!

І це каже вчителька, людина, що колись примушувала тата вивозити за місто, аби не вбивати, пійманих у пастку мишей!

З горя потелефонувала про свій несподіваний приїзд, себто приліт, і Сашкові.

— Виїжджаю найближчим автобусом! — радісно випалив хлоп’як.

Поки допетрала своєю невиспаною головою, звідки і з якого дива Сашко має їхати, а не йти, той уже стояв на порозі. Засмаглий, аж чорний, тільки зуби та очі світяться! Лише тиждень не бачились, а ніби змужнів, повищав і, ніде правди діти, дуже покращав. А як захоплено витріщався на Софійчину засмагу (очі в нього завжди широко розплющені, не те що в Андрія — завжди примружені)! Софійка аж зашарілась.

— Це тобі, — вже традиційно простягнув із-за спини букета, цього разу — садових тигрових лілій (Софійка, правда, більше полюбляє білі), — саме у Матвіївні зацвіли!

Виявляється, у Фадійчуковому житті відбулись неабиякі зміни. Він покинув свого шефа, а отже, й роботу в нього. Бо той обманув підопічних: запевнивши,

що відмовився від будинку, який раніше був більшовицькою тюрмою і в стіні якого знайшли замурованого скелета, насправді будівництво там відновив. Творити на трагічному місці щось торгово-розважальне Сашко не схотів — і шеф показав йому на двері.

— Це сталося ще до того, як ти збиралась на море, але не хотів захмарювати твоєї поїздки! Доведеться тимчасово пожити в Матвіївці у мами, — ніяково розвів руками. — Вони з бабою Ксенею там самі з городами не вправляються, то хоч поможу!

Як не ремонти, то городи, аби лиш без діла не сидіти!

— Та й знаєш, там дуже гарно! Куди не глянь — як не ліс, то поле, і липа цвіте-пахне! А ввечері — зірки, пахнота, і тиша кругом, тільки жаби й соловї! Сядеш собі за книжкою, читаєш-читаєш, і все воно, знаєш, у голову так і йде, це не те, що тут було! До речі, ось привіз твоєму татові прочитані, нових попрошу!

Ого, що зміни, то зміни!

— І сестри там прижились-прикипіли, їх місцеві учительки з першого вересня вже й до школи запрошують: у них у другому класі було шестеро, а з ними — аж дев’ять!

— А скільки з тобою разом буде у їхньому восьмому «В»?

— У них немає «Ве», у восьмому десять душ! І я туди поки що не збираюсь, ціле літо попереду — щось придумаю!