Русалонька із 7-В плюс дуже морська історія

Розмова клеїлась так собі. Обговорили й карколомне завершення поїздки, і попередні Андрієві польоти: він літав на якомусь ту сто тридцять чотири і стрибав з парашута — джентльменський набір для кожного крутого хлопця, так Софійка й передчувала. Перемили кісточки Кулаківському і його «пришелепкуватій старій», згадали ще якісь дурниці. Закрапотів дощ, бо й тут погода не краща від кримської, і Тузові не зосталось іншого, як, ще раз почувши відмову сховатися в кафе, провести Софійку додому. Зо два рази, мабуть, задля сміху він пропонував, замість парасолі накриватись пакетом із ковдрою, але, мабуть, обоє уявляли це поганенько, тож ковдрасолі так і не використали.

— Так, а тепер головне, — урочисто промовив Андрій, коли зупинилися вже під козирком її під’їзду. — Давно хотів тебе попросити... Нащо ти носиш на собі цього, пардон, дурного мотузка з каменюкою? Ну бісить вона мене, реально! Можеш її зняти? Ну ради мене хоча б? В ім’я, так би мовити, порятування від змії і з прірви?

— Ого! Ну ти й наха-а-аба! — Софійка не могла збагнути, сердиться вона чи навіть... захоплюється?

— Який уже є!

— Тож слухай, Козирний! — відсторонилась, бо стояв надто вже близько, порушуючи цей, як його, її особистий простір. — Бісить тебе щось чи не бісить, а камінчика цього знімати я не буду! Змії та прірві — палкий привіт, а мені пора до хати!

— Я не просто так, — заступив дорогу Козирний. — Пропоную альтернативу. — дістав якусь оксамитову коробочку.

— Тобто? — перепитала ошелешено.

— Тобто я хочу тобі подарувати цього кулончика! Будь спок, проба не дуже висока, не дорого коштує!

І куплена за власні гроші, недурно ж я підробляю інструктором у фітнес-клубі! Мені дорожче, аби ти його взяла!

— Може, ти й Козирний, але з глузду ти точно з’їхав! — Софійка аж задихалась, тепер уже точно від обурення, а ще від того, що намагалась прорвати оборону і якнайшвидше втекти додому від такої халепи. — 3 якого дива ти маєш мені це дарувати, а я — приймати?!

— Ну чого ти, я ж, цей, як його, щиро, від усієї душі!

Я просто якось неправильно все це обставив, бо ніколи такого не робив, чесно! — стушувався хлопець, аж його навіть стало трохи шкода. — Ти більшого варта, це зовсім дрібниця! Ну заради мене, будь ласка!..

Леле, що робити в таких ситуаціях? Камінчику, порадь хоч ти!

— Вибач, ні заради тебе, ні заради кого! — відвела руку з коробочкою. — Лілії — дякую, метелики — дякую, змія і прірва — дякую, а цього — дякую, але не візьму! Все, я пішла, саме дощ перестав, до побачення!

І погналась догори сходами. Зовсім не переможцем і не метеликом. Фе, як некрасиво, як нечемно, як мо-ралізаторськи, як грубо вийшло! Але ж і гостинець — це... це... це вершина самовпевненості! Нащо впоров таку дурницю? Аж за нього соромно! І за себе! Тепер уже точно ніколи не схоче до неї і заговорити! Але й вона не схоче! Чи схоче? Боже, пошли розуму хоч на ранок, якщо вечір і справді видався не наймудріший!..

3 7. ЧХОНГЕЧХОН

Ой, сьогодні у Софійки чергове побачення! З Пустельником, але — віртуальне! По страшенній новинці техніки, яка з’явилась у Пустельникового друга — по скайпу! Це, каже тітонька Сніжана, як телефон, але співрозмовника бачиш на екранчику монітора! За півгодини вони зустрічаються в тітоньки і вже від неї всі троє (разом із малим Сергійком) ідуть до того приятеля на замовлену розмову. Софійка, власне, іти не збиралась: не псувати ж сімейну ідилію! Та й не до Пустельника зараз: тут Козирний допікає мовчанням, там Сашкова мобілка на тому Сахаліні вічно поза зоною. Цікавіше нині з Матвіївкою по тому скайпу зв’язатись, так де ж! Але Сніжана дуже просила з нею піти.

Виходячи, на сходах свого під’їзду зіткнулася з Іркою:

— Ти чого тут шастаєш?

Та несподівано засоромилась:

— Я не до тебе, мені до твоєї мами! І взагалі — не твоє діло!

— До моєї мами — й не моє діло? Ти що, скайпнулась, ой, схибнулась?

— Від такої чую!

А й правда, мама сьогодні зранку якась схвильована, кудись збиралася, очі ховала! Подружку знайшла чи що? Утім, Завадчучка вже пострибала сходами нагору, а Софійці до Сніжани бігти — потім ці загадки порозгадує!

Дорогою щасливо рапортувала тітоньці про подорож. Кортіло розказати й про кущ, із якого феєрверком злітають метелики (уже геть зациклилась на тому козирному крутякові!), але, прикусивши язика, хутенько

перевела мову на цікаву назву глоду — боярку, і на Глеваху, і на те, що такі населені пункти вони зі Сніжа-ною бачили, ідучи колись до Пустельникового Києва.

— Так он чому вони так звуться! — здивувалась тітонька, — А я лиш про Сніжки знала, бо вони з моїм іменем схожі! Уяви, Софійко, селище Сніжки — столиця підсніжників! їх там ціле море, Сергій мені звідти їх навіть привозив! А за Сніжками знаєш, яке село? Пролісок! Слухай, сама дивуюсь, як це цікаво! Бачу, коло тебе скоро мовником стану!