Русалонька із 7-В проти русалоньки з Білокрилівського лісу

— О, забув сказати! — Кулаківський уже за порогом. — Усі ж фотки тю-тю!

— Себто як?!

— Бобик здох! Пропали, одним словом! Той вилупок, якому здав на друк, загробив! Усі кадри з Роською чорні, як мазут!

— Ой!..

— Та ти, Соф, не розкисай! — помітив Софійчине розчарування й пожалів її. — Розстроїлась, аж оно щоку рознесло! — помітив нарешті й це. — Я для твого екстрасенса ще накладаю! — І перейшов на шепіт: — Наче хтось іде! Може, вона, га, Соф? Ну, покедово!

28. У ГЛИБОКІЙ ЗАСАДІ

— Фіко! Фіко! — Ростик випручувався з маминих рук і тягнувся до сестри.

— До тебе приходив твій Кулаківський? — допитувалась зацікавлена мама.

“Твій”... Аби ж то! Неуважно погладила братиків чубчик, неуважно підтвердила мамині здогади. І попленталась у свою кімнату. Зараз чим-скоріш одягнеться — і до Сашка. Розповісти про все Фадійчукові? Накличе нещастя? А що жахливіше може трапитись? Однак де гарантія, що їй повірить навіть Сашко? Перепитував же за того клятого гребеня, мовби підозрював у чомусь... Ні, Сашко повірить, мусить повірити!

У під’їзді вловила гірко-солодкий, трохи трав’яний аромат Росьчиних парфумів (парфуми в тієї річкової видри, звісно, теж поза конкурсом!). Біля виходу аромат з’єднався з запахом Вадимових цигарок. Отже, таки зустрілись!

Та он же вони, у внутрішньому кутку дворища! Росяниця воссідає на ще не просохлій від недавніх дощів гойдалці. Ба, сидіння застелено модним Вадовим шарфом, хоч русалці мокре — як Софійці бабусина лежанка! Вадим, як вірний паж, колише гойдалку і щось принижено канючить у повелительки. Наче не Софійці тільки що плакався в жилетку! Теж іще парочка: Мартин і Одарочка!

Гордо їх проминула, мужньо пронісши до воріт важкий Росавчин погляд.

До Сашка, до Сашка, до Сашка!

Сашка на місці не було. “Поза зоною”, — пояснив мобільний. Ні, Роська своєї чорної справи зробити ще не встигла б: її вчасно перехопив Кулаківський. Та й навряд чи після попередньої пригоди Фадійчук їй повірить.

Мабуть, ще тільки добирається з фірми.

Пронизувана гострими січневими вітрами (щойно ж було тихо!), постояла ще хвилин сорок.

“Поза зоною”, “Поза зоною”, “Поза зоною”, — торочив мобільний. До нього додому не піде нізащо! Уже раз ходила. Досить і цих принижень, що є!

Нема? Що ж, іще півгодинки. “Якби Сашко побачив зараз ці танці на крижаному протязі, назвав би її не водяною, а вітровою русалкою!” — намагалася жартувати сама з собою.

Нема. Так, ще п’ять хвилин — і піде, бо відморозить носа й хвору щоку!

...Нема! Вона ж ясно й чітко сказала йому, що прийде на точку!..

Ну, гаразд, ще десять, і ні секунди більше!

Сутеніло, а Сашко продовжував бути “поза зоною”. Зате схвильована мама вже зуміла видзво-

нити доньку і завалити розпитуваннями й проханнями вертатись у таку холоднечу додому.

А що лишалось?

Удома не хотілось нікого бачити й чути. Як завше в таких випадках, залізла до шафи й зачинилася.

Вона мала б залазити сюди вже з Росавиною світлиною... І цю битву програно. Підліснячка обставила її з усіх боків. У Софійки немає шансів, немає з ким порадитися: тітонька Сніжана ще зранку попередила, що після роботи вчитиметься в Росяниці костоправства. Павлик і Ві-ку-ку теж устигли захопитись ідеальною русалкою, від них помочі не жди. Сашко? А де він і хто він Софійці, зрештою?

На дівчинку напала така безпросвітна зневіра, що не хотілось навіть... навіть викидатися з вікна.

Там же, у шафі, й задрімала.

Її розбудив стривожений тато. На диво, прокинувшись, відчула в собі приплив такої рішучості! І визріле невідь-звідки — це її, шафина поміч! — рішення: набратись терпіння й діждати слушної миті!

Софійка дочекається свого часу! Просто вона затамувала подих і спостерігає! Вона в засідці. В підпіллі.

29. СВІЖІ ВІДКРИТТЯ

Про змій розказала татові лише тоді, коли взяла з нього клятву, що проти ночі в підвал не полізе, хай завтра.

А завтра — до школи!.. Хоча, звісно, ніщо добре Софійку там не чекало. Королевою і шкільних буднів залишалася Росава Підлісняк. На тлі сірої хляпавиці за вікнами її сліпучо-білий светрик нагадував, що тривають зимові святки, і ще яскравіше відтінював смарагдово-зелені очі, які мовби уже обіцяли майбутню весну. Химерний, тонкої роботи гребінь у темному блискучому волоссі будив спогади про щедроти осені. А соковитий, шовковий, як зарошені червневі трави, з домішкою серпневого цикадного дзвону голос пахнув розкішним літом. Як завжди чемна і скромна, Росяниця за канікули мовби ще посвіжішала і ще міцніше притягала палкі закохані погляди. Ця водяниця, звісно, обскакала всіх і в навчанні. На уроках отримувала єдині зауваження: вчителі ніяк не могли второпати, чому така розумна дівчинка завжди пише слова “дощ”, “річка”, “море”, “вода”, “криниця” з великої літери.

Кулаківський дуже схуд і зробився ще стрункіший. Сяйливий чуб трохи потьмянів (певно, від безнадії), і Софійка зловила себе на тому, що дивиться на того чуба майже спокійно. Без хвилювання вдивлялась тепер і у Вадимові колись такі шалено-прекрасні очі. Мирно зауважила й те, що любовні страждання додали тим очам глибини та якоїсь задушевності, котрі досі там і не ночували.