Русалонька із 7-В та загублений у часі

—           Якби зберігся у вестибюлі зимовий сад, могли б гуляти бодай там!.. — зітхнув Завтрашній.

—           Зимовий сад?

—           Ну, фікуси, пальми, кактуси. Все росло отут, перед сходами. Буяло, квітувало, сягало аж до скляної стелі! Сьогодні ж зимовий сад виріс хіба поверх скла: гляньте, скоро бур’ян і молоді кущі-сіянці завалять покрівлю!

Дикі хащі дійсно потроху оселялися навіть поміж шибками.

—           ...А в справжньому зимовому саду я іноді ховався від фрау Іретхен, мадмуазель Луїзи і місіс Скотт...

—           Ну, Іретхен, мабуть, ваша вчителька музики? А дві інші? Котра з них — учителька алгебри?

—           З Ґретхен ви, як завше, вгадали. Нині шкодую, що тікав з її уроків, бо міг би тепер заграти панні Софі не тільки “Місячну сонату”! Алгед... алгебри (чи як Софі сказала?) я ще не вивчав і вивчати не збирався.

(Отже, не помилялась! Отже, алгебра була таки десь із його підсвідомості!!!)

—           ...Мадмуазель же Луїза і місіс Скотт, — продовжував Ян, — це вчительки французької та англійської. Софі, певно, чула, що я знаю мови?

Софійка ввічливо кахикнула у відповідь.

—           А ви взагалі-то хто? — запитала принагідно. — Поляк? Українець? Німець?..

—           Хто я? Гм... Навіть не знаю... Поляк? Але мама — якась чужинка! Вихователі — теж іноземці.. . Ніколи про це не думав, пресвітла панно! Зрештою, яка різниця?

Справді, ким вважати себе при такій національній мішанині? Тому перевела на інше:

—           Той барельєф над входом — ваш батько Тадеуш?

—           Батько Тадеуш? — здригнувся панич. — Та мій батько зветься так само, як і я!

Що він говорить? Софійка запідозрила нечисте:

—           Перепрошую, ви самі казали, що ви — син Тадеуша й Марії!

—           Казав, звичайно! Так і є! — Казимирові очі випромінювали суцільну невинність.

—           А тепер стверджуєте, ніби це — не ваш батько? — вказала на барельєф.

—           Звісно, ні! Це — не Тадеуш! Це — прапрадід Маріан Дашківський! Саме він купив Леськови-чі, зробив цей ставок, заклав парк і звів над ним перші два будиночки. Оті маленькі, що в західному крилі саду. Де потім жила Гонората. Тож на згадку про засновника маєтку тато, будуючи замок, і наказав увічнити його образ.

Софійка ж переймалась отією фразою: “мій батько зветься так само, як і я”. Що це було? Знову — підсвідомість?

Раділа подвійно. По-перше, відпадала підозра, що привид може виявитися Софійкою, бо та явно не звалась, як її тато! По-друге, буде що записати в блокнотик!

21.          Раптове фіаско

Вони піднялись на другий поверх.

— Які тут були люстри! — вперше бачила Завтрашнього майже обуреним. — Які люстри! Де

вони поділись? Ну, хай меблі — на розпал, хай труби — на брухт, але куди вони повивозили люстри, мила Софі?!.

Не мала чого відповісти...

—           Ну, хоч гіпсові узори зостались! — утішала невміло.

—           То не гіпсові узори, люба Софі! — таки розвеселився панич. — За тих часів люди не були такі дурні, щоб чіпляти до стелі важкий гіпс. Усе робилось, мила дівчино, зі звичайного, але, мабуть, цілком невідомого вам пап’є-маше!

Чому ж невідомого? Софійка-бо не ховалась, як дехто, по садах від уроків. У тім числі від художньої праці. Та й на гурток не перший день ходить!..

—           Вони геть усе понищили! — насуплено обдивлявся кімнати.

—           А хто такі вони, що про них ви завжди кажете?

—           Вони — це чорні люди, Софі! Темні, чорні люди! Колись, перед втечею до Польщі, татко зумів домовитись із селянами: “Хоч маєтку не чіпайте! Зробите собі в ньому щось для своїх дітей!” То вони тоді навіть громаду окрему створили: стерегти замок. Бо по інших селах — усе валили. У ті страшні часи замок вцілів, у війну тільки одним снарядом відбувся — то нині його доконають! І всі вони, котрі руйнують, люба Софі, — чорні! Рідко який попадеться плямистий, що в ньо-

му ще світло з темрявою хоч трохи бореться. Такі просять: “Не чіпай!” А їм відказують: “3 роботи хочеш полетіти?”

—           Це ще якби не ви тут, Казимире, люди б зовсім страху не мали, геть усе пропало б! — не зовсім вдало втішила Софійка.

—           А ось татів кабінет! — Завтрашній показав одну з просторих кімнат, оздоблену мармуровим каміном. — Сюди, якщо чесно, я вперше потрапив уже привидом. За життя до кабінету ніхто не смів заходити.

—           Тадеуш Дашківський був крутої вдачі! — обережно “промацувала ґрунт”. — Чи правда, що, коли в революцію тікав до Польщі...

—           ...то закопав скарби і знищив самих копачів? — продовжив Завтрашній. — Я й сам тим переймаюсь. Тобто скарби й справді закопано. Вони там і досі лежать, якось при нагоді покажу панні Софі ті місця в парку. Але чи справді він понищив свідків? Не знаю! Бо вивіз їх за межі замку, а поза мури я виходити не здатен. Одне ясно: більше я тих людей не бачив! Та й сам Тадеуш по скарби так і не повернувся!

Ах, до чого тут скарби? Тут — про інше:

—           А вас, Казимире? Вас батько любив?

Завтрашній поблід і зам’явся — як тоді, коли