Читаем Русалонька із 7-В та загублений у часі полностью

Он і в Алли Іванівни свій клопіт. Щось там із Андрієм Ігоровичем погиркались. Навіть гуляти своїх підопічних повели на різні майданчики: дівчата на першому квадраті, хлопці — на п’ятому... А в Павлика творча криза. На гуртку за інтересами хоче малювати пейзажі. А дуже тут не розженешся: все таке ж розграфлене, як ота шахова дошка, з якою Софійка так і не впоралась на першому занятті.

— Дві квіточки вправо, дві квіточки вліво — страх як мальовничо! Не дитячий табір — казарма! — нарікає він. — Тут лиш військові паради проводити!..

Бурчить, бо який із Павлика військовий? Подушка подушкою! Але й справді: у цих одноманітних рівних алейках, у квадратних клумбочках було щось нудне, гнітюче. Та що ці негаразди порівняно з Казимировими?! Он у кого справжня біда! Софійчина думка кружляла довкола нього, як Ві-ку-ку — довкола хазяйства. На жаль, почувалася цілковито безпомічною!..

Для початку вирішила підходити здалеку. Не ставити питання руба, а потрохи-потрохи по-вивідати про Завтрашнього усе що зможе. Гляди, щось і з’ясується! Та й узагалі, чи не видумав хлопець проблеми сам? Стільки прожити в темряві й самотині — чия психіка витримає?

Правильний діагноз — це, як мовиться, вже половина лікування. Хай, наприклад, розкаже про своє дитинство, розвіється, виллє душу, покаже Софійці решту замку і таке інше.

— Ключ! Минулого разу ми з пресвітлою Софі зовсім забули про ключ! — загукав Ян-Казимир

14.          Цє вже шось!

при зустрічі й простягнув Софійці різьбленого приіржавілого ключа. — Я перевіряв: балконні двері відмикає чудово!

Спокійно, спокійно! Не збитися з думки! Зараз важливі не двері, а...

—           Шафа! — обірвала на півслові господаря. — Які ще речі є у шафі?

—           Нічого, Софі! Тільки тріски й облущене покриття! Вони давно усе забрали. Забрали б і ключа, якби випадком не впав у щілину. Забрали б і шафу — на розпал, якби не моя поява в тісній кімнатці!

Отже, нічого? Це — нічого! Це ще нічого не значить! Є ж іще Софійчина шафа. Вона може підказати що-небудь?..

—           Панна чимось заклопотана? В панни щось трапилось?

—           Га? Ні! Усе гаразд! Ведіть мене, паничу Завтрашній, до нових замкових вершин!

—           Софі хоче полізти на вежі?

—           Можна й туди!

Вони подряпались крутющими спіральними сходами.

—           Поруччя — дубове. Ще не одне століття витримає! — хвалився якістю. — А ось — бак для води, цілісінький. От лиш під час війни в котрусь із труб поцілив снаряд — тепер західна стіна постійно мокріє, що не доведе до добра!

—           А ви, бачу, хазяйська дитина! Певно, помагали будуватись?

—           Я? Що ви! Коли завершували дім, я ще в пелюшках лежав. Просто нас сусіди часом заливають. От би і їм таку надійну систему!

—           Сусіди? — насторожилась. — А хто ваші сусіди?

—           Ну, найближчі до нас — Цвітковські: вони в Лукашах мешкали. Зараз виліземо нагору, звідти побачимо те село. А інші — геть далеко, бо довкола — все батькові землі.

—           Тоді як же ті сусіди могли вас заливати?

—           Заливати? Ви про що, панно Софі? Заливалися вони хіба самі: горілкою та винами, коли приїздили до нас у гості.

—           Але ж ви сказали “заливали”! Система, кажете, в них ненадійна!

—           Ненадійна система, бо якби надійна, то досі б панували. А так — от зараз поглянете! — ні від маєтку Цвітковських, ні від якогось іншого сліду не зосталось!

Поки Дашківський вилазив на дах, аби звідти подати руку Софійці, вона швиденько дістала із сумочки заповітний блокнотик і на чистій сторінці записала:

“Сусіди нас часом заливають”

Здається, для першого разу непогано.

15. На даху

Ось і оглядовий майданчик. Огороджений ажурним парканчиком. Просто на найвищій вежі, над сірою бляхою покрівлі.

— Там, де іржаві латки на даху, — то вже недавно перекривали. Здалось їм, що краще буде, — пояснив Дашківський. — Нове пропало, стара ж бляха — досі як нова!

Стала на повен зріст і ахнула. Довкруж безконечні простори! Парк, схожий на ліс, хатки й табір із купальнями!.. Далі — неозорі поля в смугастих перелісках, якесь село...

—           А там, на самому небокраї, може, наш Вишнопіль? — замружилась до обрію. Дивовижа: самого замку майже нізвідки не видко, а з нього!..

—           Може бути, прекрасна панно! Не знаю, на скільки миль видно (ніколи не любив алгебри). Але знаю, що недарма військові облюбували замок: видно все на світі! Саме звідси я помітив вас уперше, мила панно! На колишніх купальнях, зроблених татком для моєї матки! Спершу вас навіть за русалку сприйняв!

—           Ота вимощена каменем стежечка в травах — теж робота вашого татка?

—           Так, для її ранкових прогулянок.

—           Він, мабуть, дуже кохав свою дружину?

—           Можливо, — ухильно відповів Ян-Казимир.

Ти ба, не хоче признаватися? Соромиться? Не довіряє?

Він же перевів на інше:

—           Я подовгу люблю сидіти на вежі. Це прискорює час.

—           Прискорює час?

Перейти на страницу:

Похожие книги

Жизнь Ленина
Жизнь Ленина

Эту повесть о жизни Ленина автор писала с огромным волнением. Ей хотелось нарисовать живой образ Владимира Ильича, рассказать о его детстве и юности, об основных этапах его революционной борьбы и государственной деятельности. Хотелось, чтобы, читая эти страницы, читатели еще горячее полюбили родного Ильича. Конечно, невозможно в одной книге рассказать обо всей жизни Владимира Ильича — так значительна и безмерна она. Эта повесть лишь одна из ступеней вашего познания Ленина. А когда подрастёте, вам откроется много нового о неповторимой жизни и великом подвиге Владимира Ильича — создателя нашей Коммунистической партии и Советского государства. Для младшего школьного возраста.

Луис Фишер , Мария Павловна Прилежаева

Биографии и Мемуары / Проза для детей / История / Прочая детская литература / Книги Для Детей