Читаем Русалонька із 7-В та загублений у часі полностью

—           То я вже змучився чекати! Відтепер хай Софі почувається тут, як у себе вдома. І хай у Софі буде власний ключ. Я згадав, що десь у домі є ще один ключ — від отих балконних дверей. Панні можна його довірити!

—           А хіба вам самим ключа не треба? — не дуже хотіла зв’язувати себе якимись обов’язками чи гостинцями.

—           О, мені нічого не варто проходити крізь стіни! — заспокоїв Софійку Ян-Казимир.

Вони прийшли до вузенької кімнатини. Завтрашній вже напіврозчинився і хотів було проникнути крізь двері. Але вчасно згадав, що з панною так не поводяться, і прочинив їх, пропонуючи Софійці дорогу.

—           Тут мешкала моя нянька. Вона зберігала ключі від мого улюбленого балкона. Я дуже лю-

бив цей балкон! А ще дуже любив свою няньку. Тому не дозволяю забрати із цього дому її останню річ — шафу!

Він запалив свічку (“Світло вони пообрізали, мушу знову користуватись цим недогарком”), і Софійка побачила... шафу! Різьблену, з шухлядкою. Правда, надто розвалену, поїдену шашелями. Але точнісінько таку, яка стоїть у її вишно-пільській кімнаті!!!

Почувши про цю подібність, Завтрашній аж застрибав од щастя. Він кинувся обнімати Софійку. На якусь мить навіть подумала, що кинувся її душити і що прийшов її кінець.

— Бардзо файно! Шарман! Вері ґуд! — вигукував Ян-Казимир усіма мовами. — О, недаремно я полюбив цю прекрасну Софі! Я відчував! Софі — мій порятунок!

З’ясувалося ось що. Чоловік, який продавав Тадеушеві шафу, стверджував, ніби вона — точна і єдина копія якоїсь особливої, навіть з чарівними властивостями, шафи. “Хтозна, — казав чоловік, — може, власники тієї чарівної шафи колись прийдуть на допомогу?” Чи повірив Тадеуш цим словам, чи ні, але шафу купив, бо справді була дуже гарна.

Малий Казимир змалку іще пам’ятає цей випадок. І вірить у диво, бо раніше світом бродило таки немало чарівників!

Софійка підтвердила: старша посестра-шафа справді чудодійна. З її допомогою можна порятувати кого завгодно і з якої завгодно скрути. Немає нічого простішого!

—           І мене, пресвітла панно? — злегка зашарівся Завтрашній. — Соромно сказати, але мене, майже дорослого парубка! Мене — із цих похмурих покоїв! Із цієї, — посмикав себе за нагрудний бант, — ненависної привидової шкури!

—           Стривайте, пане Завтрашній! А що сталось?

—           Річ у тім, що я... помилився народитися! Загубився в часі! Я прожив не своє, точніше — зовсім нічиє, не заплановане Богом життя. Еге ж, Яна-Казимира не мало бути взагалі! Натомість моє життя десь блукає без мене в світах, десь марно і слізно виглядає мене! Сам же я нічого не годен вдіяти, бо ув’язнений у цьому замковищі. Якщо хтось інший не вирахує моїх справжніх координат і не доставить мене на нове, моє власне місце, — я повік сидітиму в привидах! Ви мене розумієте, файна панно?

Софійка сиділа, як громом прибита, і намагалася зрозуміти. Такої заплутаної справи аж ніяк не сподівалась! Навряд чи можна щось удіяти: як знати, куди переселити нещасного? А що, коли це дівчина, а що, коли навіть сама Софійка? І як виселити незаконного “квартиранта”? І як...

—           Спокійно, спокійно! — наказувала чи то хлопцеві, чи то собі. — А що відомо про вас справжнього? Адреса? Ім’я? Вдача?

—           Зовсім нічого, пресвітла панно!

Аби зараз удалині не зазвучав табірний гонг, який закликав до підвечірку, вона б, їй-богу, з’їхала з глузду.

—           Мені пора, — винувато здвигнула плечима. У відповідь — такі розчаровані й водночас такі

повні надії очі!

—           Але ви не хвилюйтесь, Казимире! Неодмінно щось придумаємо!

13.          В кожного своє...

Аби забезпечити собі виправдання, дорогою назад усе ж забігла до Віти. Сказати їй, аби прийшла ввечері по тарілку.

—           Ку-ку! Привіт! — Віта саме кришила свиням. — Ось ще нагоду’ курей, нарву кролям, покришу яблука на сушіння... Словом, повправляюсь — і навідаюсь.

—           Я думала, вправлятись — це займатися спортом!.. — засоромлено визнала Софійка. — А тобі, бачу, не до гімнастики. Як це все здатна подужати одна людина?

—           Та це ще що! — махнула рукою в обмішці. — Проти інших ще й мало/ Я й коро’ не пасу: це ро’ менбрат!

—           Хто? Медбрат?

—           Менбрат: менший брат! Чи ж не ба’: я не люблю говори’ зайвого? Моє правило: більше роби — менше говори!

—           Боже, а я відпочиваю, як пані! — щиро совістилась. — А я нарікаю, що мушу забавляти Ростика! Що мама іноді в квартирі прибрати попросить!

—           Що ж, кожному своє!.. — якось по-старечому пояснила Віта, наміряючись іти до криниці по воду.

Софійці від цих слів трохи полегшало. Вона б і рада чимось допомогти Віті, але, справді, куди їй братись до таких надлюдських, до того ж малознайомих справ? Тільки нашкодить!

—           Авжеж, у кожного своя морока... Наприклад, я — мушу чимдуж бігти на підвечірок!

Перейти на страницу:

Похожие книги

Жизнь Ленина
Жизнь Ленина

Эту повесть о жизни Ленина автор писала с огромным волнением. Ей хотелось нарисовать живой образ Владимира Ильича, рассказать о его детстве и юности, об основных этапах его революционной борьбы и государственной деятельности. Хотелось, чтобы, читая эти страницы, читатели еще горячее полюбили родного Ильича. Конечно, невозможно в одной книге рассказать обо всей жизни Владимира Ильича — так значительна и безмерна она. Эта повесть лишь одна из ступеней вашего познания Ленина. А когда подрастёте, вам откроется много нового о неповторимой жизни и великом подвиге Владимира Ильича — создателя нашей Коммунистической партии и Советского государства. Для младшего школьного возраста.

Луис Фишер , Мария Павловна Прилежаева

Биографии и Мемуары / Проза для детей / История / Прочая детская литература / Книги Для Детей