Читаем Русалонька із 7-В та загублений у часі полностью

—           Зрештою, справді? — запитально глянув на вожату Андрій Ігорович.

Підбадьорена Софійка, а за нею інші “орлята” повилазили на приступки й поприлипали до шибок.

—           Ось тут, у цій залі! — Павлик майже шепотів, але його шепіт відбився від стін і розкотився луною.

Частину дітвори з приступок ніби вітром здуло, решта ж покрадьки ринули до вікон.

—           Оно воно! Оно! Оно!

У глибоких сутінках покоїв білів рояль, на ньому перебирала клавіші якась дрібненька напівпрозора тінь. Це було хлоп’я, хоч за довгим

волоссям, панськими панчішками й нагрудним бантом можна було б угледіти в ньому і дівчинку.

Зненацька тінь повільним, наче у сні, рухом повернулась до непроханих глядачів.

У дітей (Софійці здалось — у неї) вп’ялися двоє величезних, бездонно сумних очей. Очі ніби бачили і ніби не бачили гостей. Такі очі Софійка, без сумніву, вже зустрічала: в примари Катрусі Кулаківської! Певно, так дивляться усі привиди.

— А-а-а-а!!! — Юні дослідники кинулись урозтіч від замку.

—           Спокійно! Нічого страшного, — намагався вгамувати переляк Андрій Ігорович.

Проте Алла Іванівна, штовхаючи в плечі, випихала хлопців і дівчат із непевного замковища:

—           Всі по двоє — до центральних воріт! Швидше, швидше, швидше!

Так не тікають навіть од грози.

А “Місячна соната”, сміючись і ридаючи, видзвонюючи і хлипаючи, наче бігла їм услід.

Останніми покидали мури двоє: Софійка, яка, оглядаючись, усе намагалася вловити у тьмяних вікнах загадковий погляд, і Павлик, який гарячково домальовував у альбомчику сміливе (не боїться такої висоти!) баштове деревце.

9.            Заради дружби

Сиділа за клумбою і телефонувала Вадові. Недаремно ж стільки місяців берегла номер його мобільного в своєму записничкові!

Зараз ошелешить сьогоднішньою пригодою... Втім, навряд чи це його зацікавить. Може, запитати... Ні, просто попросити передати вітання однокласникам... Або сказати “Алло!” й послухати реакцію на свій голос... Або...

—           Ку-ку! Приві’!

Ох, ці принади дівчачої дружби!.. Поспішно сховала мобілку й блокнотика.

—           Я принесла то’ домашніх пиріжків! Хо ? Ми з мамою пекли!

Що ж, доводиться чимось і жертвувати:

—           Гаразд уже, давай!

Поки Ві-ку-ку не забила їй баків теревенями й не потягла на черговий гурток, Софійка пішла в наступ:

—           Віто, а хто то в Леськовичах ночами грає?

—           Ну... це наш... Певно, магнітофона хтось умика’! — ухильно зарум’янилось Вітине личко.

—           А якщо по щирості, як подружка подружці? — не здавалася Софійка.

—           Не мо’ табірним дітям розказувати — аби не розлякати... Але як подружці... Привид це наш... Замковий... З маєтку панів Дашківських! Відтоді, кажуть, як вони замок цей покинули! Перед революцією, сімнадцятим роком! Нічого подіяти не можемо! Піаніну хтіли з кімнати винести — підняти годі! Порубати — не наважились! Вже й міліцію виклика’ — нічо не помага. Як тільки ніч — так і музика! Причому одна й та сама — завжди! Страшна така, моторошна!

—           Страшна? Як на мене — звичайнісінька “Місячна соната”!

—           Він і не в місяць гра’!

—           А вдень?

—           Ти про сьоднішню оказію з вашою екскурсією? В Леськовичах уже намагаються це поясни’. Може, привид хтів просто вигнати вас геть? А мо’, бажа’ комусь із ваших сподобатись.

—           Навіщо?

—           Оцього вже не зна’! Ясно одне: удень таке сталося вперше!

—           Може, проберемось туди крадькома?

—           Здуріла? Я не хо’!

—           Але ради мене, твоєї подруги?..

—           Гм... Якщо тобі так кортить на побачення з привидом... Доведеться влаштува’! Тобі на день? На вечір? Опівночі?

—           На день, звичайно! — Софійка вже й сама перелякалась власної затії.— Але... Як ти це зробиш?

—           Замок значиться у військовому окрузі. А мій тато в Леськівській частині прапорщик. Його кабіне’ — в хазяйських прибудовах, біля воріт. Завтра після обі’ в нього чергування. Попро’, щоб провів нас.

О,           запахло неабиякими враженнями!

—           Ти спробуєш? Дякую!!! Чим тобі віддячити, люба Вітусю?

—           Ет, пусте! — Лукаві рум’янці заховались під кучері. — Хіба що покаж’ мені свою нову мобілку і повідаєш, кому хтіла дзвони’! Як подру’ подружці, ради нашої щирості, еге ж?..

10.          На побачення

В Алли Іванівни відпроситись було на диво легко: вона саме шарілась після якоїсь тихої фрази Андрія Ігоровича. Питала дозволу піти на пошту,

бо й справді мала вкинути подячно-щасливого (а може, прощального, хтозна?) листа батькам. Схоже, навіть якби Софійка й зізналась про замок, вожата в цю мить не заперечувала 6.

Шкода тільки, що пропустить змагання з плавання.

—           Ага, ось хто не боїться козирнути перед привидом? — посміявся у вуса Вітин тато, стрічаючи подружок. — Ну, привида не гарантую, а влучання штукатурки може бути у саме яблучко!..

—           Соф*, але ти ж не будеш тікати, як учора ваша Алванівна? — злегка тремтячим голосом запитала Віта.

Тато подлубався старим великим ключем у височенних дубових дверях, потім підважив їх, поштовхав, аби відчинити:

Перейти на страницу:

Похожие книги

Жизнь Ленина
Жизнь Ленина

Эту повесть о жизни Ленина автор писала с огромным волнением. Ей хотелось нарисовать живой образ Владимира Ильича, рассказать о его детстве и юности, об основных этапах его революционной борьбы и государственной деятельности. Хотелось, чтобы, читая эти страницы, читатели еще горячее полюбили родного Ильича. Конечно, невозможно в одной книге рассказать обо всей жизни Владимира Ильича — так значительна и безмерна она. Эта повесть лишь одна из ступеней вашего познания Ленина. А когда подрастёте, вам откроется много нового о неповторимой жизни и великом подвиге Владимира Ильича — создателя нашей Коммунистической партии и Советского государства. Для младшего школьного возраста.

Луис Фишер , Мария Павловна Прилежаева

Биографии и Мемуары / Проза для детей / История / Прочая детская литература / Книги Для Детей