Русалонька із 7-В та загублений у часі

Що тепер із цим добром? Перебрати? Викинути? Доїсти й отруїтися? Сльози фонтаном бризнули на білу наволочку.

А вночі знову лунала “Місячна соната”.

Тихенько підійшла до вікна, заслухалась. Певно, невідомому піаністові було так само сумно, як і Софійці: мелодія розливалась тужливо, безнадійно... і прекрасно!

Знову хлюпнули сльози. Софійка хлипала і раз по раз утирала солоні потоки білою шторою. Втирала і втішено усміхалась.

Так плаче дитина, коли її пригортає і жаліє мати... Так плаче дівчина у принца на грудях... Так плаче без п’яти хвилин семикласниця, згорнувшись калачиком і поринаючи у сон...

7.            Дарунок

А наступного ранку, не встигло ще просурмити “Вста-вай, вста-вай, шта-нята одя-гай!”, до табору нагрянула мама. Збентежена і перелякана, вона обнімала доню за плечі й безперестанку говорила:

—           Вчора отримали твого листа!.. Тато не хотів мене відпускати, казав, що це в тебе на перших порах, що це минеться, але я наполягла!

—           . ..Ота твоя фраза: “Тут дуже добре, і, щоб я не плакала від щастя, про мене постійно дбає біла

медсестра”! А коли прочитали, що в таборі дуже смачні супи, навіть тато погодився, що з тобою біда! — Мама тремтячими руками мацала Софійчину голову й ніяк не могла второпати, до чого тут конспірація і шифрування.

—           .. .Може, я збігаю до лікаря і взнаю діагноз?.. Ось, — кидалась вона від торби до торби. — Ми спакували тобі трохи перекусити... Все, що ти просила... А ще — горнятко тушкованої картопельки... Бабуся — трохи смаженої рибки... Канапки...

—           ...Чи, може, тебе сьогодні ж забрати? Чи, може... Доню, кажи, чого ти хочеш, кажи, як тебе рятувати!!!

Ну, яке забрати?!. А ставок, а замок, а “Місячна соната”? У Софійки тут стільки справ, а мама — забрати! Канапки! Вона цінує мамину працю, але...

Не мама, а велика дитина! Ледве заспокоїла, ледве переконала, що все гаразд! Смішна! Мила, дорога і кумедна мама!..

Уже провела її до табірних воріт, як вона спохопилась і запорпалась у сумочці:

— Ой, зовсім забула! Тато купив тобі... щоб могла подзвонити, коли захочеш... Ось!

І простягнула Софійці... мобілку!!!

...Якось так несподівано все звалилося, що не спромоглась навіть гідно стішитись! Та ще й ці наїдки: як їм дати раду?

На допомогу прийшла Алла Іванівна. Завваживши Софійчину розгубленість, вона проголосила:

—           А зараз, дівчата, ми всі виручимо нашу товаришку й організовано порятуємо її від навали харчових запасів! Усі — на картоплю! На рибку! На бутерброди!

Поклик знайшов щирий відгук у співчутливих серцях “НатАлінОляДашІлонаРиту.. й за якихось чверть години торбину було спустошено.

8.            Бентежна екскурсія

Тепер, коли всі під’їли, а отже, подобрішали, можна завести про наболіле.

—           Алло Іванівно, а чому те місце, де ми плаваємо, називають панськими купальнями?

—           Ти ж бачила, який пологий берег, який чистий пісочок? Там колись панський пляж був! Тут у селі ніби якісь Дашківські, чи як їх там, панували.

—           А мешкали де?

—           Вам за буйки не можна, то ви й не бачили. Далі, за очеретом, — палац їхній. Гарний, з башточками.

Отже, не примарилося! Замок справді є!!!

—           Якщо гарний,— підступала все ближче, — то чому б нашому загонові не піти до нього на екскурсію?

—           На екскурсію? — аж стрепенулась вожата.— Хоча... Якщо— вдень... І якщо— всі

разом... І якщо — не заходити всередину... Спробую домовитись!

Ось він, маєток! Ось воно, заповітне! Входили на територію — за високі цегляні мури, а Софій-чине серце вискакувало з грудей.

Спочатку — численні господарські будівлі, потім — лабіринти забрукованих алей у темних хащах (бідолашні пани! як їм було тут холодно й вогко!). Аж раптом — високий шпилястий дім!

—           Насправді це не справжній середньовічний замок. Справжніх на нашій території не збереглося, — уточнила вожата. — Це тільки стилізація під замкову архітектуру. Зроблена із новіших матеріалів.

—           То це не старовинне? — аж зупинився Павлик, який щойно вправно робив замальовки побаченого.

—           Ну, років двісті, мабуть, є! — Алла Іванівна з цікавістю зазирнула на Павликову роботу (диви, як їй, то можна!). А може, вона просто підступала ближче до Андрія Ігоровича?

—           Тому краще не шуміти, бо ще щось обвалиться на голову! Не бігати, не штовхатись, до експоната руками не лізти!

Справді, тут і на стінах росте трава. Он, на башті, — навіть деревце! Дубок, здається? Що ж буде з баштою, коли він виросте?..

Загін “Орлятко” слухняно повернув за ріг, слухняно розкрив рота на широку засклену веранду, на ажурні балкони.

І раптом...

Раптом звідкись ізсередини залунали фортеп’янні акорди. За мить вони перетворились на справжнє музичне шаленство: так поодинокі дощові краплі стають хлющею.

—           Оце, діти, звучить “Місячна соната” Бетховена! — Вожата ще не вийшла з ролі екскурсовода. — Ой... Тут же — двері замкнено!.. Це ж — не ніч!.. Діти! Ой-ой-ой! Мабуть, пора до табору!

—           Але нас так багато: що може нам загрожувати? — намагалась переконати Софійка. — Давайте ліпше все дослідимо!