Русалонька із 7-В та загублений у часі

—           Ну, я розумію, що це закордонний: але ж такий почерк?! — не вгавала пронозлива жіночка. — Це мені щось нагадує... А-а-а! Здається, в дідовій хаті на горищі схожі папірці валяються! Мої дідо писарем працювали, доцю! В замковій економії, там, де ото щоночі блукає прив... де ото башточки й алейки! Дідо були запасливі: все, що пани викидали, додому стягували. То я частину попалила, а трохи позоставалось... Отака точно каліграфія, їй-богу!

—           Ой тьотю, а як би мені ті папірці побачити? — аж застрибала від нетерпіння.

—           Що ж, якось приходь сюди — принесу!

—           А...— Софійка згадала казкового вовка, який, поклавши одну лапку, намірявся покласти й другу. — А мені до тієї хати можна? Разом із вами, звичайно!

—           Гм... Хіба ж тебе, доцю, з табору відпустять?

—           Відпустять, відпустять!

—           Ну, якщо тобі так хочеться... Гм, польська мова... Якби й мої до навчання такі охочі! Зайдеш завтра ввечері по мене додому: оно, третя хата, сині вугли!

—           А... а сьогодні можна?

...Коли вовчик поклав на воза і четверту лапку, йому ввічливо дали відсіч...

—           А картоплю, доцю, хто ниньки за мене копатиме? А біля худоби хто повправляється? — докірливо усміхнулась поштарка.

Ох, того завтра ще спробуй діждати!,.

31. Коронний номер

Знову телефонувала Вадові. Уже приготувалась до звичного “поза зоною”, як...

—           Алло?

Леле! Його голос! Дивно, як, почувши, не впала з високої металевої драбини!

—           Альо?! Хто це? — наполягав коханий голос.

—           Е... я... е-е... Софійка!..— гарячково відімкнула телефон.

Світ поплив перед очима й покотився десь у безвість. Людоньки, це був він! Він! Він! Він!

Як вона перелякалась, як незграбно відповідала! Як різко обірвала зв’язок!

З іншого боку, що мала б йому казати?

— Софійко, то ти йдеш на концерт? — загукали від корпусу.

Ой, ще той концерт! Старша вожата придумала зробити на сцені, що посеред майданчика в саду, самодіяльні виступи. Хто що може, мовляв. А що Софійка може?

Павликові добре: ще перед концертом оформив сцену своїми картинами. Тепер тільки вийде, коротко розкаже про кожну. А вона? Ет, продекламує щось зі шкільного напам’ять, аби відчепились!

“НатАлінОляДашІлонаРит” виявився талановитим: і танці, й співи були чудовими! З кожним новим виступом у Софійки все більше мокріли долоні. Вона нічим не вразить публіки! Вже всоте повторює про себе римовані рядки. Ві-ку-ку вийшла. Ох і співає! Ну й голосочок!

— Я люблю-ю тебе, я люблю-ю-ю тебе, доля нас звела не випадково! — Знайома естрадна пісня лунала якось незвично, по-новому.

Та у Віти хист не тільки до краєзнавства! Чи то, може, хтось її так надихає? Ой, неспроста косує поглядом у Павликів бік!

Коли ж і Софійка вибралась урешті на сцену (за жодну з численних сходинок не зашпортнулась — уже добре!), з кишеньки джинсового сарафана раптом запищала мобілка!

Звичайно,сцена знаходиться на висоті, отже, дзвінки ловляться! Вже націлилась відімкнути звук, як — чи то відчула шостим чуттям, чи таки встигла прочитати ім’я на екранчикові: Вадим!!!

Світ знову поплив, захитався, захороводив. Ні, тепер вона не здрейфить, тепер вона не дасть пропасти Вадовому голосу— хай навіть земля під нею западеться!

—           Хелоу, Софко! Дзвонила? Бо я зі старими був на Багамах, звідти моя мобіла не клює! Щось треба?

Господи, що їй треба? Щось казати, аби не мовчати:

—           Як справи?

—           Суперово! А ти — у Вишнополі?

—           Ні, я на відпочинку!

—           Вау! Теж на якихось Канарах відтягуєшся?

—           Ну, так... Тут майже Канари... — Говорити, говорити, не мовчати! — Ставок зі скарбами, замок із привидами. Ночі під місячними сонатами проходять. Усе — як у кращих домах Парижа!

—           Скарби? Знов щось знайшла? Ну, ти даєш!.. Хоч золото чи так, залізячки?

—           О, тут і залізячки на вагу золота! — мимоволі ворухнула перебинтованою ногою. — А... а як там Ірка Завадчук?

—           Ой, ти ж знаєш, яка вона приколістка! Забацала собі такий класний прикид! Побрилась під бобрика! Щоб спека не діставала!

—           Ірці навіть побритою стильно!

—           Ха-ха! Ти, як завжди, хохмачка! — реготнув. — Ну, що, па-па?

Щось казати, казати, не мовчати!

—           Тут у нас теж усі в класних прикидах, — обвела поглядом барвисте товариство. — Павлик у олійних мазках, Ві-ку-ку в усевидющих окулярах, Алла Іванівна — в окулярах рожевих, “На-тАлінОляДашІлонаРит...” — хто в чому... А головне — справжні орлята! Усі — крилаті. І саме вбиваються в пір’ячко.

—           Відпадно! Ну, па-па, бо, знаєш, мані-мані! Коли що — дзвони!

—           Па-па... — видихнула вже у відімкнений апарат.

І в цю мить публіка загриміла гучними оплесками.

— Браво! Біс! — почулося звідусіль. — Оце номер! Мо-ло-дець!!!

Та це ж вона балакала при всіх, на сцені!!! Яка ганьба! Який сором! З цим Вадимом зовсім здуріла! Тікати звідси! Провалитись під землю, яка так і не розверзлась нині під нею! Опустила голову, прикрила долонями очі...