Русалонька із 7-В та загублений у часі

...О, рятівна ідея!— картинно зробила реверанс, усміхнулась і вітально помахала глядачам рукою! Аудиторія зааплодувала ще гучніше. Лиш Ві-ку-ку підозріливо усміхалась. Та ще Павлик чомусь спохмурнів.

—           Дякую! Щиро дякую! —відкланялась дівчинка й полегшено рушила до свого місця на лавці.

“Побрилась під бобрика! — втихомирити збуреного серця не могла. — Від спеки! Щоб мізки не пітніли — якби вони в неї були!!!”

А в цілому... Подзвонив же!!! А як зреагував на комплімент про Завадчучку? Хохмачкою назвав! Отже, не вважає красунею? Чи вважає? Адже ще тільки приїхав зі своїх Багамів — а вже з Іркою бачився! Може, випадково? Але подзвонив, подзвонив!!!

—           Оригінально! Бачите, як можна зробити чудовий виступ на порожньому місці! — переможно обвела поглядом “орлят” Алла Іванівна. — Як зіграла! Талант — він у всьому талант!

32.          Ше один спосіб сповільнити час

“Ні, ну, подзвонив же! Поздвонив! Подзвонив!” — бриніла в душі безконечна пісенька, поки сиділи з Дашківським на башті. Хотілось обняти цілий світ, який простелився зеленими врунами на всі боки! Поцілувати небо в кожнісіньку хмарку!

Гаї шумлять — я слухаю,

Хмарки біжать — милуюся.

Милую ся-дивую ся,

Чого душі моїй так весело!..

Сама й не помітила, як майже заспівала рядки, яких так і не прочитала вчора зі сцени.

—           Що панна таке гарне розказує? — замилувався Казимир.

—           Це Павло Тичина!

—           Не чув такого... Але файно! Бардзо файно! — застрибав на радощах. — Софі теж любить поезію?

—           Гм... можливо.

—           То я панні відкрию свою таємницю!

І зашепотів на вухо Софійці:

—           Я теж люблю почитувати віршики! Не признавався раніше, бо ніколи не чув, щоб хтось із них бодай раз балакав про вірші. Гадав, що це нині не модно. А виявляється, через те, що вони — темні душі!

Темні? Гарно сказано. Мабуть, Софійка в поезії теж — темний ліс і купа дров...

—           Ви вважали, що тепер вірші померли?

—           Ні, померти вони не можуть. Але, думав, вони — як я: тиняються неприкаяні, чекаючи своєї часової шпаринки. Я їх читаю тут, на вежі! Панна помітила, що вірші сповільнюють час?

—           Стривайте, ви ж кажете — на вежі, вгорі, час швидшає?

—           Безперечно! Він так красиво швидшає, що аж хочеться його сповільнити! Погодьтесь, що вам не схочеться поетувати, наприклад, у підвалі. Чи в підземеллі.

—           Ай справді!

—           Бо там час і так повзе, як черепаха. А тут поезії з грудей самі просяться!

—           Справді!

—           Отож як хочете продовжити гарні миті свого життя (або просто продовжити життя — коли йдеться про вас, смертних), декламуйте поезію!

—           А ви що ж любите декламувати?

—           О, багатьох поетів! Гайне, Байрон, Міцкевич... Я вивчав їх за книгами. В оригіналі. Але оце наймиліше:

Тяжко мені сиротою На сім світі жити;

Свої люде — як чужії,

Ні з ким говорити;

Нема кому розпитати,

Чого плачуть очі;

Нема кому розказати,

Чого серце хоче...

Чужі люди не спитають —

Та й нащо питати?

Нехай плаче сиротина,

Нехай літа тратить!..

—           Шевченко? Звідки ви знаєте Шевченка?

—           Його мені годинами переповідала напам’ять моя нянька Ганна. Переповідала і плакала. Наче передбачала, що наступне століття переповідатиму і плакатиму ним я...

Боже, який він симпатичний і зворушливий, цей Завтрашній! Буде шкода, якщо раптом йому доведеться перебиратись у чиєсь непривабливе, а то й бридке, тіло!

Аби відволікти від сумного, запитала:

—           А є поети, яких ви, наприклад, не любили?

—           О, є! Один. Той, що часто приїздив до нас у гості! Шампанський, чи Бургундський, чи як його там. Він постійно зупинявся в тій самій кімнаті. В тій, що всередині цієї башти. Хоч у нас майже весь третій поверх — мешкання для гостей. От ходімо, глянете!

33. Голубка й... горобець?

Звичайно, в кімнаті, де полюбляв зупинятись гість Дашківських, було поетично: на всіх стінах, на всі сторони світу — вузькі високі арочні вікна. Але жодна річ про поетові часи не нагадувала.

—           Ось хіба цеглинка! — підняв з підлоги відвалений шматок.

На цеглині проступало зображення двох голуб’ят, повернутих дзьобиками одне до одного.

—           Це татків фірмовий знак. Він з’явився уже після одруження, тому такі цеглини є тільки на вежах, збудованих уже після весілля. До цього були тільки латинські ініціали “Т. Д.”

Казимир із силою кинув цеглиною об колись паркетну підлогу.

—           Не розбилась! Дуже міцна!

—           А голуб’ятка — лагідні такі, щасливі! — усміхнулась до викарбуваних пташок.

—           Це через них татко й посварився з тим Шампанським, — пояснив хлопець. — Той щось таке бридке звіршував... Епіграму якусь, чи що... Польською, звісно. Спробую згадати й перекласти:

Голубку упіймав Тадеуш.

Її у камінь вмурував.

Хотів утримати? Та де вже! —

Голубку горобець украв!

—           ...То батько як розлютився, я-а-ак розкричався! Звісно, хіба винні ці нещасні голуби? Якби мама не заступилась, то ніхто б уже не побачив у нашому домі того базікала!

—           Мама? Марія так шанувала цього поета?