Русалонька із 7-В та загублений у часі

Але як триматися на зв’язку? Казимир не зможе писати Софійці листів, бо хто ж носитиме їх на пошту? Софійка теж, бо навряд чи листоноша належно сприйме адресу: “Замок, Дашківському Янові-Казимирові”.

Придумала! Мобілка!!! Вона залишить Завтрашньому свою мобілку! Хай телефонує на батьків номер і кличе Софійку! Е ні, чому ж на батьків? Вічно десь по відрядженнях мотається! На Сашків! Той, якщо доведеться, і серед ночі прибіжить кликати Софійку до телефону! Тільки хай Казимир телефонує ввечері, тоді Сашко не на роботі. І хай при цьому вилазить на висоту: на вежу, наприклад. Натискати ось тут, тут і тут. Заряджати так і так: від того стовпа, що біля пропускного пункту. А Софійка, як приїжджатиме, поповнюватиме рахунок.

Дашківський вельми зрадів такому виходові. Хоч печальний настрій не покидав їх обох.

Зупинились на краю вежі, наче на порозі невідомості. Наче перед наступною, ще не списаною, сторінкою.

—           Ой, а що там аркушики? — спохопилась. За печалями про головне забули!

—           Ах, так! Уявіть собі, люба Софі: він справді Ніколя! Ніколя Ланфре! — трохи розчаровано мовив Завтрашній.

Софійчині очі загорілись.

— Невже мама проміняла на нього мого татка? — бідкався хлопець. — Як вона могла? Та й гостював доктор у нас тільки місяць! Як би встиг подарувати медальйон?

—           Гостинець міг зробити й пізніше, — діловито заперечувала. — А закохатись у вашу маму й забути про всяких там Гонорат можна й за тиждень!

—           Ви натякаєте...

—           Еге ж, і Гонората, яку людські язики вже мало не повінчали з Ланфре, не могла цього вибачити!

—           Тітонька Гонората завше була привітна до мене! — похитав головою Казимир. — Можливо, після няньки Ганни це єдина людина в домі, яка добре до мене ставилась!

—           До вас, але не до красуні Марії! О Казимире, вам, чоловікам, не зрозуміти, як можна ненавидіти якусь розмальовану, якусь бобрикоподібну верескливу суперницю!..

—           Перепрошую, що?..

—           Вибачте, я трохи збилась на своє, наболіле!.. Отже, Ніколя? І що ще було в тих паперах?

—           Нічого цікавого, Софі! Суцільні шматочки якихось лікарських рецептів!.. Я, знаєте, від учителя латині теж ховався в зимовому саду... Тому не зміг прочитати...

Еге, всі ці шматочки — гарні фрагменти однієї дуже цікавої казочки! Скоро, дуже скоро перепо-вість її одному з героїв!

—           Але ж, Софі, чому тоді на хусточці не сміх, не радість, не поцілунки, а сльози?

Оцього вже не розуміла й Софійка! Подумаєш — всього один зі шматочків, що ніяк не клеїться до цілого...

Втім, пора йти. Завтра зранку приїжджає вишнопільський автобус...

Дашківський приречено шкандибав сходами услід за Софійкою.

—           Візьміть, хай буде на згадку! Про маму і про мене! — простягла знайдений у річці медальйон.

—           О, красненько дякую! А що ж я подарую пресвітлій панні на прощання? — заметушився біля балконних дверей. — Може, я вам зіграю “Місячну сонату”? Як тоді, коли вперше вас побачив!

Старенький рояль, рипнувши кришкою, вибухнув цілим фонтаном звуків. Як там мовив Казимир? Музика — вирування повітря, часу і простору?..

Еге ж, ця “Місячна соната” справді неабияк збурила Софійчин серпень і все дрімучо-величне леськовичівське безмежжя!..

38.          Сюрприз

Коли нарешті вляглися радість зустрічі й несамовите Ростикове ревіння (невдячне маля тепер не впізнало сестрички!), Софійка трепетно переступила поріг своєї кімнати. Переступила і

вжахнулася. Точніше, вона мала б упасти від захвату: в кімнаті було зроблено чудовий ремонт і стало дуже красиво.

Але замість шафи тепер пишався... новенький модний гарнітур! Так он чому загадково переморгувались батьки! Он чому вони сяють, як дві нові копійки! Підлаштували донечці сюрприз!

—           Але шафа! Де моя шафа?!! — закричала так, що батьки вмент перестали переморгуватись, усміхатись і сяяти.

—           Заспокойся, доню, всі твої речі збереглися! — здобулась на голос мама. — Я порозкладала все ось на цих поличках!

Вона почала відчиняти дверцята, висовувати шухляди, демонструвати численні принади нових меблів.

—           А шафа? Де моя шафа?.. — захлипала дівчинка.

—           Дякуємо, що ти оцінила наші старання! — втрутився тато. — Ми цілий місяць возились із твоїм помешканням, уклали в нього всі заощадження!

—           Дякую вам, що позбавили мене улюбленої ша-а-а-афи! — заревіла, вже не стримуючись.

—           Та твою шафу лиш перенесли в нашу кімнату! Колись і там зробимо порядки, підшпаклюємо її, полакуємо! Буде як нова!

—           Не хочу нової! Не хочу нових меблів! Поверніть мені мою стареньку шафу!!!

— Все, досить! — тупнув ногою тато. — Як скажеш, Софіє! Сьогодні ж переставимо все назад! Хай нам буде гірше: новий гарнітур матимем собі!

Увечері, на честь приїзду племінниці, навідались тітонька Сніжана з Пустельником, чи пак дядьком Сергієм. Та, замість святкової трапези, вони взяли почесну участь в носінні меблів.

Софійка поривалась допомагати, але тато стримано порадив їй не плутатись під ногами.