Русалонька із 7-В та загублений у часі

—           Бувай... — неохоче здвигнув плечима кур’єр.

—           І не забудь звертатись до нього на ви! — гукнула вже з під’їзду. — Він дуже культурний!

Удома відразу приступила до роботи. Гаразд, хоч у шухляду ніхто за цей час не лазив! Покопирсалась шпилькою, висунула на світ Божий давні шафині скарби. А шухляда — хоч би тобі рипнула! Мов заціпило!

Ясно, що ні Софійчині дитячі чобітки, ні коробка з-під маминих парфумів, ні навіть фотографії нічогісінько не підказали. Взялась укотре перечитувати пожовклі газети. Новини — тільки вишнопільські та з ближніх сіл. Про Дашківських, звичайно, жодного слова.

Дурницю підказав їй Сашко!

Хіба, може, коралі? То вони зараз — у Сніжани. Або те старе поїдене шмаття? Керсетка, спїдниця, що там іще? Ех, шкода, що його довелось викинути!

—           Софі-і-і-йко!

Знову Сашко! Скільки можна: вже темно! Та й бачились кілька годин тому!

—           Софійко! — Сашкові очі від хвилювання — на півобличчя. — Він!!! Послухай, ось-ось знову телефонуватиме!!!

Мобілка в його руках справді залементувала. Завтрашній!

—           Алло, Софі? Перепрошаю панну за пізнє турбування! Благаю, приїздіть найближчим часом!

Оце так! Зоставила йому телефон, щоб сповіщати вісті, а не для того, аби щодня приїздити!

—           Що сталося?

—           Маю деякі новини!

—           Але бодай натякніть, які?

—           Це, даруйте, не телефонна розмова! Хай пресвітла панна побачить сама! Чекатиму з нетерпінням! Па-па!

Зв’язок обірвався.

Леле, уже геть пізно! А завтра — перше вересня!.. Поки повернеться зі школи, поки дочекається автобуса... Коли ж вона поїде? І чим назад? Вечірніх рейсів до Леськовичів не буває...

—           А якщо назад велосипедом? — запитав Сашко. — Прихопити його з собою в автобус?

—           Та я ж до пуття їздити не вмію!

—           Можна зі мною! Прив'яжу до багажника подушку!

—           Та ну, подушку! Тільки чи нас двох витримає?

—           О, мій драндулет ще й не таке витримує! Картоплю копали — всі мішки з городу на ньому перевозив!

Ні, в цьому Сашкові таки щось є!

41. Перший раз у сьомий клас

Тепер тонального крему довелося просити в мами. Пляма від синяка, щоправда, вже не синя, а жовто-зелена, досі виднілась під оком. Зрештою, це було ще півбіди. А от прищика, який нахабно вискочив на носі, не маскував і крем! На додачу Ростик десь подів нову заколку. Отже, на першо-вересневе свято мала на гостинець повний комплект неприємностей. Зрештою, спільними зусиллями тітонька Сніжана й мама сяк-так надали Софійці пристойного вигляду.

Але яким же гарним став Кулаківський! Високий, засмаглий (шоколадна багамська засмага — це вам не золотава леськовичівська!)! Рудий чуб вигорів на сонці й переливався справжнім золотом. При кожному стріпуванні того чуба Со-фійчине серце зривалось летіти у безвість і бриніло, мов тонка павутинка.

За тим чубом не зразу вгледіла Ірчин бобрик та її розписані одиничками (на честь першого вересня) нігті.

Не помітила й чорнявенького сором’язливого хлоп’яка, що тулився на святковій лінійці десь позаду їхнього 7-В. Лиш коли керівничка Ліда Василівна завела того хлоп’яка до класу і представила як нового учня... В Софійчиному класі ніколи ще не було новеньких! Точніше, з нових учнів приходили тільки дівчата.

— Прошу прийняти до нашої класної родини Дмитра Іваненка! — сказала вчителька.

Софійка, звичайно, однолюб. Але й вона завважила розумні чорні очі й незвичайну вроду хлопчини.

—           Сідай, Дмитрику, поки що тут, а там буде видно! — Ліда Василівна запропонувала новенькому вільне місце... біля Софійки!!!

—           Оба-на! — не втримався Вадим. І тихенько присвиснув.

Серце вкотре обірвалось і запищало, як спіймана в павутину мушка.

—           Ну, що, будем знайомі? — тихенько шепнув Дмитрик до нової сусідки.

—           Софійка... — видобула з себе ледь чутне.

—           Дуже симпатичне ім’я! — усміхнувся новенький.

А вона вже й не думала, що в світі бувають ідеальні люди!..

На уроках, звичайно, усі вчителі норовили новенького запитати. Хоч сам він руки й не піднімав. Але завжди відповідав доречно, вдало, мудро. Здається, Вадим дещо ревниво поглядав у Софійчин бік. Та що казати, увага всіх однокласників прикута до їхньої парти! Навіть Ірчин бобрик нашорошився в Дмитриків бік, а розцяцьковані нігті нервово вибивали танець аборигенів перед полюванням на мамонта.

День був по вінця наповнений хвилюванням. Тому, коли Сашко подзвонив у двері, не зразу втямила, що й до чого.

— Софійко, що сталось? — накинувся на неї в коридорі. — Кричав-кричав під балконом — ти хоч би що!

Тата ще нема з роботи. Пішла відпрошуватись на кухню до мами.

—           Софійко, але ж... Я спекла торт... Захолодила рибки... Хотіла бодай сьогодні зробити свято...

—           Мамо, святом для мене буде прогулянка з Сашком на велосипеді! Навідаємо одного нещасного хлопчика, нашого знайомого.

—           І де він живе, той ваш нещасний?

—           Ну... на околиці Вишнополя, біля Олексівського болота!

...Хіба пустила б мама, якби сказала правду?!