Русалонька із 7-В та загублений у часі

Павлик написав листа! Перепрошував за довге мовча’: по-перше, готував роботу до чергового конкурсу, а по-дру’... Він таки намалював портрет Ві-ку-ку! У вигляді квітки, як просила Соф’! Соф’ ніколи не вгадає, хай Соф’ приї’ і поди’: Павлик намалював її у вигляді... всюдисущої, простої і прекрасної... кульбабки!!! Але ж як гарно намалюва’, щоб усі тільки ба’!

А ще — свою нову виставку в Будинку школяра Павлик назва’ на честь леськовичівської адресат-

ки: Вікторією! Бо, каже, багато ідей саме Ві-ку-ку йому підказа’ своїми цікавими листами!

Ой, якщо Ві-ку-ку не збожеволіє від щастя, то підка’ йому ще бата’ пречудових ідей! А ще — занесе і цю історію до майбутньої своєї кни’!

Софійка тішилась так, наче це на її честь назвав Павлик свою виставку. Молодчина Ві-ку-ку! Молодчина й вона, Софійка, що так гарно придумала їх із Павликом подружити!!!

Софійка має для Ві-ку-ку ще один сюрприз: нарешті вона докладно зможе розповісти історію матері Казимира Дашківського — теж для її майбутньої краєзнавчої книги. Чи, може, приберегти цю історію для себе? Непогана б вийшла... Ні, подружці, то вже подружці!..

Але на цьому леськовичівські новини не вичерпувались. Адже учора до їхнього замку над’їхала ціла столична комісія! Ходили, міряли, вираховували, складали кошторис... Чималенька вийшла сума, але французький гість запевнив, що це його не зляка’.

Постановили, що з весни в замкові почнуться відновлювальні робо’, а поки що вирішено дещо одягти в спеціальні коробки, “законсервувати” на зи’! Тим часом хо’ відшукати ескізи колишнього оформлення кімнат: вони є в секретних

військових архівах. Бо хочуть зробити все, як було. Це буде й музе’, і дитячий санато’! І все те — на честь якогось Яна-Казимира (мабуть, короля?)!

Софійка із задоволенням додасть до майбутнього інтер’єру кілька Павликових ескізів. А ще — через Віту попросить його намалювати для замку великий розкішний портрет Завтрашнього! А ще там повісять Пустельникову картину! А ще — там звучатиме часто “Місячна соната”! А ще — на вежі читатимуться вірші! А ще...

А ще — татів патруль перенесуть у табірне приміщення! — це вже знов із подружчиного листа. Тато і радий, бо там теплі’ й світлі’, ніж у замкових руїнах. Лиш, каже, за привидом буде скуча’.

Далі йшов традиційно докладний перелік Вітаних домашніх і господарчих справ, сусідських та інших, дрібніших сільських новин. Вони були менш цікаві, але зовсім не затіняли перших Софійчиних сонячних вражень.

76.          Вишнопільські вісті

Сьогодні Софійка знову лежить із мокрим рушником на чолі й Чорнобілкою біля калатаючого серця.

І є чого!

Після уроків до Софійки підійшла Ірка, трусонула своїми фіолетовими патлами і заявила:

—           Вад просив переказати, що відтепер він — тільки мій! На тебе, Софко, він більше й не гляне! А ще в нас увечері побачення. Біля

однієї акації в скверику!

Господи, вже хоч би не біля акації! Яка гірка, яка підла зрада!

—           Ти чого сумна? — наспів через хвилину Дмитрик. — Хочеш, проведу тебе додому? Поділишся своїми бідами. А ще я давно хочу, щоб мене хто поводив містечком і розповів про нього...

—           З радістю розповім, що знаю, — усміхалась не то в Дмитриків, не то у Вадимів бік. І вони рушили в парі через парадний хід. Залишивши Завадчучку й Кулаківського фіолетовіти від заздрості.

Було б дуже добре, якби дорогою не стрівся їм Сашко. Чого його носить вічно по цих ближніх вулицях? Ні, все відбулось пристойно: зустрілись, познайомились, розійшлись. Вони з Дмитром —

своєю дорогою, Сашко — своєю... Ніхто й не думав когось ображати, але... але в Софійчиній душі чомусь тяжко шкребли коти. Чого б то? І нарешті, добив Софійку наразі... той-таки дядько Сергій! Він прийшов до тата питати, чи немає в того записів “Місячної сонати”!

— Сніжана вже замучила мене, — пояснював. — Подавай “Місячну сонату” і годі! Без неї вона, мовляв, погано почувається!

Як? Її прагматична тітонька, окрім того, що вивчила колись двох художників, тепер ще й музику полюбила?! “Місячну сонату”?!

Люди добрі! Якщо хтось бодай щось розуміє в цій головоломці, терміново поясніть Софійці! Бо в неї, їй-богу, розколеться обв’язана рушником голова!

77.          Прощання із замком

—           Сашку, ти не подумай, будь ласка, нічого такого...

—           Про тебе й того твого новенького? Я й не збирався щось думати!

—           Як? Ти навіть не ображаєшся?

—           За що? За те, що ти без вагань готова була його душу проміняти на Казимирову? Та він же не в кращому становищі, ніж я!

—           Атож, ми з ним просто... сидимо за однією партою!

На Сашковій точці шумували вітри і пролітало запізніле жовте листя. Сам продавець кутався у благеньке пальтечко, Софійка поправляла ковдрочку в Ростиковому візочку.

—           Та й у його очах я не побачив глибини почуттів! — додав раптом хлопець.

—           Чого-чого не побачив?

—           Глибини почуттів! — Сашко зашарівся. — Він занадто чемний, занадто гладенький, щоб., щоб любити!.. Зате отой рудий красунчик — не безпечний! Ти остерігайся його, Софійко!