Русалонька із 7-В. В тенетах лабіринту

Тільки й було зрозуміло, що оцей їхній Вишно-пільський музей, створений пані Щербанівською, у двадцятих роках звався пролетарським, а господарювання в ньому пролетарів було просто катастрофою. Також виходило на те (Софійка вловила, що й сама вже будує речення, як у старих газетах), що Кирилові Щербанівському його виступ самим тільки вигнанням з роботи не минеться...

Софійка протерла втомлені очі й знов узялась до пошарпаних аркушиків. Десь би ще знайти, як звали другого сина!

—           А я сказала, що нічого забирати не буду! — долинув з кабінету Елеонорин голос. Видно, хтось дуже її роздраконив, що так репетує! —І не треба мені погрожувати!

А, це ж вона по телефону! Кричить так, наче власним голосом на той кінець міста пробує догукатись!

—           ...І купляти мене не треба! Не в кав’ярні будем домовлятися, а в суді говорити! — кричала далі музейниця.

Софійка прислухалась. Щось тут не те!

—           Як це, доказів нема? — аж захлиналась до когось у слухавку. — Полотна підмінені? Підмінені! Ми? Самі

розпродали?! Гарно ж ви тепер забалакали! Та що ви кажете? Так? А ми доведемо! Угу... Ага...

Ого, та вона, виявляється, дуже принципова жінка! А Софійка вже не знати чого напідозрювала!

—           З роботи? Звільняйте!

—           Семенівно, скажи їм, що ми всі з тобою! — підкинув хтось із колег.

—           За мною весь колектив! Усіх не повигоните!

Елеонора Семенівна кинула слухавку. Почувся стогін і вигуки, уже не в телефон: «Води! Швидше несіть води!» Видно, знову собі знепритомніла: має таку звичку.

Софійка ще трохи посиділа, наслухаючи звуки з кабінету. Видно, Семенівну привели до тями, бо розмова пішла рівніша.

—           О, це правильно кажете! — знов задуднів її голос, але вже не сердитий, а переможний. — Піднімемо такий галас, що ніхто нас і торкнути не зважиться! Атож-атож, усю пресу сюди! І телебачення! І Сергія Яковича видзвоніть мені, будь ласка!

Для чого їй дядько Сергій, можна тільки здогадуватись, але з пресою і телебаченням це вони славно придумали, молодці.

Та-а-ак, отже, на чому вона зупинилась? Ага, як звали другого сина Щербанівських!..

Згадки про нього не було, натомість під дрібно списаними рядками ледь розібрала підпис: «Софія Олександрівна Щербанівська». Атож, рідкісним Софійчиного імені не назвеш! Не інакше як донька?

Заходилась розбирати бісерний почерк (як добре, що в них тепер нема цієї каліграфії з літерами-кучерями!), шукаючи бодай там Мокренкового імені. Це, мабуть, шматочок листа, деякі рядки обірвані й навіть

обпалені вогнем. Діло сунулось поволі, але згодом переписала собі до блокнотика:

«Його ще підлітком було забрано від старця, котрого він супроводжував по хуторах та селах. Чи на добре то йому пішло, зараз направду тяжко судити. Старе вихованнє в його натурі донині відзивається. Ясно одно: по сему його життє круто...».

Екскурсоводка говорила, що Мокренка всиновлено від якогось жебрака! Чи не про нього йдеться? Отже... Отже, Юліан може бути не рідним сином, а прийомним? Тим більше честі Щербанівським, що виховували чужого, як рідного! Тепер лиш знайти ім’я їхнього другого сина, і те ім’я має бути ніяким іншим, лиш Юліан!

Проте далі йшли великі пропалені діри, тільки зосталася низка розрізнених слів, як-от: «тато вважали, що...», «так красно він мене все узивав», «виростали вкупі», «прилучатися», «так було гарно зроблено сей...», «міні подарував», «серце», «співаємо дуетом» і подібне.

Тоді взяла до рук два зошитних аркуші, на яких іншим, чіткішим почерком, снувалися чиїсь міркування:

«Сегодня ти бідний — завтра багатий, і навпаки. Але якщо ти вже чоловік — зостанешся ним і в біднос-ти, і в статках. Якщо ж ти убогий серцем, не поможе ніякий капітал...»

Гм, когось Софія згадує, читаючи ці думки! Ах так, мабуть, Вадима Кулаківського: і що з того, що його предки з багацького роду, якщо за модною вдяганкою ховається в ньому скупість і порожнеча, красивий рот вивергає часом такі слівця, що ні в які ворота не лізуть? Пещені ж руки з золотою печаткою на пальці і швейцарським годинником не те що канав не копали, як Сашко, нічого важчого за ложку не піднімали!..

«...Адже не багатство й не матеріяльне становисько визначають твою людяність, твою житейську мудрість! Та в неписемного селянина духовности й аристократизму другий раз більше, ніж у баришні-інститутки в хутрах та діямантах!..»

Це вона, може, й про того старця-жебрака, чийого сина згадує в листі донька Софія? Так-так, що ж далі?

«...Другі багатійки своїх дітей до смердів-селюків не пускали, а ми, дякуючи нашій мамі...»

Леле, що її, Софійку, муляє в цих рядках? Почерк-бо — як у відмінниці, все як на долоні?

«...дякуючи нашій мамі, ніколи ніким не гордували...»