Русалонька із 7-В. В тенетах лабіринту

Боже, та це ж про неї! Про її ставлення до Сашка! Це ж його вона цієї ночі селюком обізвала! Це ж вона, у вапно влізши, придумала собі, ніби це нижче її гідності, ніби цим опустилась до таких, як Фадійчук! Та їй ще підніматись до нього та підніматись! Рости й рости! Забула все те добро, всю ту допомогу й піклування, які від нього мала, піддалась на Ірчину філософію! Захотіла й собі побути баришнею-інституткою, по-теперішньому — крутою, віп-персоною, мажоркою?..

Її обличчя все пашіло, тож уже й не дуже переймалась останніми рядками, у яких авторка хвалилась, що вони «й самі скільки радости, скільки корнети від тієї дружби отримали! Власних дітей так само ростимо й по-инакшому свого життя не мислимо».

На підтвердження того, що це писала сама Хазяйка, в розмашистому автографі нижче красувались літери «В» і «Щ». Але то вже Софійки не бентежило. У голові билася тільки одна думка: «До Сашка! Миритись! Впасти навколішки й благати прощення!»

29. ПРИМИРЕННЯ

Дорогою до Сашкового дому намагалась упорядкувати в голові свіжі факти й придумати, що скаже хлопцеві. Насамперед позичити в Сірка очей і визнати свою ганебну поведінку. Звісно, розказувати всього, що насправді про нього думала, Софійка не стане, але скаже, що... Що дуже перед ним винна і... Але ж ні: це Сашко в есемесці її перепрошував. Значить, і він щось завинив? Що ж саме? Власне, вона вже й не пам’ятає, через що вони посварились! Може, й не треба згадувати?

Тепер укотре зорієнтуватись у тому лабіринті, який набудувався-нагородився у голові. Нічого б не переплутати: Сашкові можна казати про все, крім Хазяйки: це ж таємниця не її, а, можна сказати, музейна. Чого доброго, бабуня ще образиться і не захоче більше прийти у сон! Батькам теж можна казати про все, поки що не згадуючи про відвідини вулиці Поштової: зразу сприймуть дідка за авантюриста і заборонять туди ходити. Ну, і про Хазяйку ще ні... Лесьці теж можна казати все, особливо про Щербанівських і Симиренків-Чикаленків, але про крадіжку картин треба мовчати, бо ж обіцяла Пустельникові нікого не вплутувати. Сніжані взагалі можна тільки про Сашка чи родинні справи — решту їй знати зась. Пустельникові можна признатись навіть про Хазяйку: він-бо вже сам — як музейний працівник, має право. Навіть про свої розкопки з Іваненками розказати можна, бо ні батьки цього б не витримали, ні Сашко не схвалив би поїздки з Дмитром! Не можна казати Пустельникові

тільки про свої почуття. Утім, про кохання до дядька Сергія треба взагалі мовчати. Вона й мовчить, як риба об лід...

—           Софійко?

Виявляється, вона вже порівнялась із Сашковим двором, і, виявляється, він уже її гукає!

—           Ти до мене? Заходь! Я вже змучився, не знав, що й думати, як тебе вернути, як упросити небо, щоб послало мені зустріч з тобою!

Так просто! І водночас так складно — видно, багато передумав, якщо мало не віршами-молитвами забалакав!

—           Я такий винен перед тобою: не треба було мені пхати носа не в своє діло!

Знову зашарілась: і від Фадійчукових слів, і від сорому за себе. Вже ніби й перепрошувати не випадає...

—           Навіть якщо не любиш. Головне — щоб завжди поруч...

Ой-ой, треба скоренько міняти тему розмови, бо знову скінчиться розсипаною картоплею!

—           Привіт, Сашку! А я до тебе якраз... Що поробляєш? Що чути від мами?

—           Так і знав: сестри, мабуть, добряче тебе дістали! — Сашко сполоскав руки під колонкою і застелив газетами колоду. — Потерпи ще трохи! У перших класах, я розпитав, навчальний рік швидше кінчається!

—           Ні в якому разі! Вірка, Надя й Любка — чудові дітки, вони тільки помагають! Я не через них про маму спитала!

—           їсти будеш? — Сашко вже тягнув до колоди коробку. — Бо я тільки з роботи прийшов, ще й не вечеряв, тобто не обідав.

От розтелепа! Це ж вона мала подумати, що йому ніде нормально їсти зварити, і прихопити чогось добренького! Але що вже казати! Якщо й сама голодна:

—           Давай, що маєш! Бо я після школи зразу в архів, а звідти сюди поспішала!

—           В архівах шукала щось про картину? — Сашко виклав із коробки на перекинутий ящик варені яйця, хліб, квашені огірки і сало. — Вибач за скромний стіл, я таких дорогих гостей не сподівався, а на собі трохи зараз економлю...

—           Що ти! Я би слона ковтнула, не те що такі огірочки! Мама квасила?

—           Так. Частуйся! — Сашко першим допався до їжі. — Ну, і що в архівах?

У паузах між жуванням переказала походеньки.

—           І що далі з Кирилом?

—           Не знаю. Трохи не дочитала тих документів, бо... Робочий день... кінчився! Але ясно, що в ті часи не церемонились: могли й розстріляти без суду і слідства!

Сашко вражено зблід, і це надихнуло її зімпровізувати невеличке продовження:

—           Тоді й десь зарити — що жодна міліція не знайшла б!

—           Де зарити? — застиг із повним ротом Фадійчук.

—           Будь-де! Геть і в тому самому приміщенні, де засідали! В підвалі наприклад. Або в цемент закатати — ніхто й не здогадається!