Русалонька із 7-В. В тенетах лабіринту

—           Та за це, — скривилась дівчинка, — ще й від себе зацідила б тобі в друге око, та не хочу рук мурзати!

—           Ти права, Софко, як завжди, права! Тобі замість нашої вчихи лекції читати... — Вадим ще раз дослідив око — до медпункту іти передумав. — У мене самого депресуха від того, що на траву, на ширку спокусився, віриш? Воно ж геть і не вставляє толком, лиш кумарить! А тут ще й той ідіот по кумполу дає, наче в рідні батяні найнявся!

—           Наступного разу хай покличе мене, я добавлю! — справді готова була зараз його телепнути чимось замашним по тому красивому, але порожньому рудому кумполу.

—           Наступного разу не буде, Софко, обіцяю! Ти ж знаєш: порожняка не жену! Он як сказав училці, що по інтернет-клубах на уроках не буду зависати, і не зависаю! От і зараз, глянь: міг би в медпункт злиняти, а не линяю, на ботаніку суну! Лиш... ти нікому ні слова, ага? Коли що, то ти ж за мене, добре?

Софійка тяжко й осудливо зітхнула.

—           Ти ж мене знаєш, ти ж для мене завжди була не шоха-ботанка, не якась занюхана мандоліна, — підлещувався Кулаківський. — Ти реальний кореш, чула, Софко?!

—           Боже, яка честь! Та мовчатиму вже, куди подінусь?! — зітхнула ще тяжче.

—           Мерсі-мерсі-мерсі! Ти завжди мені була найкайфовіша подружка!

—           Іди вже, гер-р-рою! Від слова «героїн»...

—           М-м-му! — зліпив і послав їй долонею повітряного цілунка Вад. — Зустрінемось на уроці!

Як мовить її тітонька-лікарка, що з нього візьмеш, окрім аналізів?..

От Альбабарін — інша справа! Молоток хлопець! Закохатися в такого чи що? Ностальгійно глянула в той бік, де подаленіла ашникова струнка постать і куди, очевидно, полинула заворожена Радзивілка. Тільки ради подруги не робитиме цього! Ну, й ради Пустельника, звісно!

3 8. ТРЕТІЙ ПОХІД НЛ ПОШТОВУ

—           То що, так нічого й не розкажете про Мокренка для нашого реферату?

Це вже втретє горлають Григорієві Борисовичу на вухо Софійка з Лесею. На столі, як і годиться, красуються гостинці: пакет сметани, пачка масла і булочка (одну господар уже змаламурив). Пахне так, що в самої слинка тече!..

—           Га? Нема чого розказувати!

—           А його дитячі фотографії — не зостались?

—           Ага, всі думають, що той буржуйський синок золота наховав! А він голий, як бубон.

—           Ми ж не про золото — про фотки всякі чи документи!

Але Кваша знову оглух: розпотрошив пакета, налив у миску сметани й допався до булочки. Міцний горішок!..

—           Ми б заплатили!

—           Га? — ожив дідок.

—           Заплатили б, кажу! Батьки для гарних оцінок нічого нам не шкодують!

Леся трохи здивовано витріщилась на Софійку: вона цьому скупареві збирається ще й платити? Чим? Вони й так повитрушували кишені, щоб напхати цього ходячого шлунка!

Софійка й сама лякалась того, що молола, але ж язиком ворушило тільки прагнення істини!

Проте як збадьорів наш Григорій Борисович! Навіть булку покинув!

—           Ну, фотографії я вже давно попрод... Фотографій, на жаль, не маю! Картини теж... Тобто, картин теж не маю... Але є...

Від вивченої з фізики амплітуди тремтіння Софійчиного тіла навіть ослінчик підскакував. Ну, що, що-о?..

—           Але є тут одне барахло... Кахи-кахи! Я хотів сказати, є один дуже цінний блокнот... Там господар записував старечу маячню, коли вижив з розуму... Точніше, блокнот із унікальними записами! Дуже дорогий, тому я досі його нікому не... Тому я беріг його, як святиню!

—           Покажіть! — тепер Софійка з усіх сил гасила радість в очах, бо Лесьчин красномовний погляд нага-

дував їй, що ентузіазм покупця автоматично піднімає ціну на товар.

—           А подайте-но мою третю ногу! — Кваша навіть повеселішав.

Леся подала йому палицю, і він аж підскоком поспішив до комори.

Хвилини, поки він там нишпорив, здалися вічністю. Хоч Радзивілка на миґах і пропонувала альтернативний варіант, виразно поглядаючи на двері. Утім, і Леська не могла приховати цікавості.

Нарешті Кваша виніс тонкого зашарпаного блокнота в клейончастій палітуртці. Обтрусив пилюгу, поклав перед гостями:

—           Ось! Двісті доларів!

Дівчата розгублено перезирнулись. І від названої суми, і від звичайнісінького вигляду блокнота.

—           Можна глянути? — Леся перехопила ініціативу і тепер чи то прикидалась, чи то розчаровано кривилась.

—           Якісь каракулі!.. Шусто... Ку-ста-най... шустечко... Тімара-сти-чин-ське, — бурмотіла Радзивілка, розгорнувши знахідку на першій-ліпшій сторінці.

Що вона верзе? Софійка витягнула шию і читала далі вже сама:

—           Хоро... Іон-майський... Восторка Красімна... хаза дікона...

—           Григорію Борисовичу, що ви нам підсунули? — вже цілком щиро обурювалась подружка.

Софійка ж перегорнула іншу сторінку. Там було порожньо. Ще через кілька аркушів натрапила на наступну нісенітницю:

—           Кувирх... кувізо... ліхторити... Ви що, смієтесь із нас?

Може, ви взагалі самі це надряпали? Щось написали в гарячці... — наступала Радзивілка.

Господи, ще розсердять!