Русалонька із 7-В. В тенетах лабіринту

—           Софійко, ти... Портрет отой, що Калинин тебе... Розумію, що я тобі його подарував, але... В тебе ще й той, що Павлик малював, є, і копія з нього... А мені...

—           Ти хочеш його собі? — після провин Софійка, як правило, добрішала. Тим паче, Пустельник і так уже встиг побачити, яка вона там гарна, і похвалити. — Ну, забирай, дарую!

—           Ти серйозно? — аж підхопився з крісла. — Боже, я... Я такий радий! Такий вдячний тобі! Ти... Ти така... Тільки я не на зовсім — я ксерокопію зроблю.

А тут і мама з татом у хату! Щасливі, наче сто років не бачились! Тато — ще й із купою гостинців. Розбуркавши напівсонного Ростика і роздавши всім подарунки (перепало не тільки Вірці, Надьці й Любці, а й Сашкові), батьки з малим подались на кухню, дівчат Сашко погнав спати, а Софійка з Фадійчуком зостались у ніяковій тиші самі.

—           Ти коли за блокнотом підеш до того Квашні?

—           Не Квашні, а Кваші. Знаєш, я б уже з самого ранку хотіла. Мені, чомусь чим далі, тим тривожніше, що передумає він чи перекупить хто... Але це ж треба робити так само вдвох з Радзивілкою, щоб не викликати підозри. А Леська в суботу любить поспати.

—           По-моєму, ви з нею дуже схожі! — пожартував Сашко.

—           Та не без того... Отже, зранку не вийде...

—           Словом, так: повернетесь від нього — маякнеш мені на мобільний. Нам же ще до Калинина йти.

—           Маякну, звісно.

—           Що ж, пора мені, мабуть... — невпевнено підвівся з крісла.

—           Зараз я запакую портрета...

І тут зненацька почулось уже знайоме, хоч і призабуте в клопотах: шкр-р-ряб! Шкр-р-ряб! Хрусь-хрусь-хрусь...

— Чуєш? — прошепотіла, вхопивши Сашка за руку. — Останнім часом так часто... Від баби Валі. Тобі не здається це підозрілим?

Сашко уважно прислухався:

—           Кажеш, часто?

—           Еге. Вечорами! От лиш не завважила, чи в повню почалось, чи не в повню...

—           Кажеш, вечорами? — замислено насупився Фа-дійчук.

—           Ну, коли всі збираються... Що? Ти щось підозрюєш?

—           З боку сусідчиної квартири? Здається, здогадуюсь.

—           Господи, скажи, не муч!

—           Спокійно, Софійко, спокійно! — він мужньо і ніжно стискав її перелякану руку, і від цього ставало навіть затишно і приємно. Щось не пацанське, а сильне, чоловіче, загадкове й привабливе було зараз у ньому, в цьому Сашкові. — Тс-с-с! В такій делікатній справі шуму не треба!

—           А що? Що треба?

—           Завтра побачиш! — лагідно-таємниче шепнув їй на вухо. Ох, аж ніби жаром обсипало... Наче... Наче

поцілував!.. — А зараз... Як там у твоїх казках? Ранок од вечора мудріший? То лягай спатки й нічим не тривож свою мудру прекрасну голівку!

Сашко поправив пасмо, яке впало їй на чоло, Софійка зашарілась і відвернулась, щоб не стрінутись із його сяючими очима. Такий він зараз якийсь... Дорослий... І не мікроб зовсім, не бацила, як Ірка його називала, а — он як витягнувся, підріс! Наче... Наче сам Пустельник! Ні! Все! Спати! Ранок мудріший!

Надто ж якщо цей ранок суботній...

41. Ще ДВА КРОКИ- ЧИ ТРИ?

Операція «Купівля блокнота» пройшла успішно. Принаймні безкровно. Гроші вже були у Кваші, товар — у Софії. Софійка, як і умовились, непомітно ввімкнула диктофончика. Леся, як і умовились, дістала пачку старовинних листівок із краєвидами Виш-нополя: отих, за якими колись визначали Поштову. Прокашлявшись, від хвилювання та задля якості запису, звернулась до Григорія Борисовича:

—           А ми ось що знайшли! Тут і ваш будинок сфотографовано! — простягла дідові листівки.

—           Га? — сказав той для годиться, бо тремтячими руками вже хапнув збірочку, а його очі поїдали її з не меншим запалом, як учора зуби принесену дівчатами булку.

—           Де взяла? — господар явно зацікавився.

— Колись їх видрукувала польська громада. Моя двоюрідна бабця, родом, може, чули, з князів Радзивілів, у революцію виїхала за кордон, прихопила всі цінності. І світлини ці теж. Тепер вони до нас повернулись. Ну, разом з картинами, статуетками, іншими родовими речами...

Все, крім останнього речення, була чистісінька правда. На цьому, щоправда, правда й кінчалась. Далі мало іти те, що, мабуть, називають слідчим експериментом.

—           І є ще вони у вас, ті речі? — на радощах за свою глухоту забув.

—           Є, звісно! Тільки місце забирають, бо квартира тісна, батьки на більшу ніяк не стягнуться... Але викидати шкода!

—           То продайте!

—           Якби ж хто поглянув, порадив. Може, там і щось цінне водиться. Легко сказати: продай. А кому?

—           Мені продай! — горіли дідові очі.

—           Вам? Але ж у вас навіть на хліб...

—           Ну, в мене є знайомі, що куплять! У Києві! Звичайно, як дуже старе, то дешевше...

Ага, ніби Софійка з Лесею такі дурні, що не тямлять: що старіше — то цінніше! Навіть якщо це не модний соцреалізм.

—           А їм довіряти можна, тим вашим знайомим? — засумнівалась товаришка.

—           Сто процентів! Там такі люди, що аж-аж!.. Із самої адміністрації! Еліта!