Русалонька із 7-В. В тенетах лабіринту

—           А що? — Кваша, як не дивно, замість обуритись, таки збентежився. — Це написано власною рукою великого художника Мокренка! А каракулі... Бо ж лівою! Не забувайте, що права у нього не діяла!

—           То ще треба довести! — Леся перетворилась на міс Рішучість.

—           А... Га? — господар не знав, що придумати. — Справді його, клянусь!

—           І що з того? Самі ж казали, що він перед смертю вже не при розумі був!

—           Не при розумі!.. Та... Та, може, якщо хочете, вустами безумця глаголяться пророцтва! Ось і автограф його власною, хоч і лівою рукою! — спромігся на гідну відповідь Кваша.

Дівчата знічев’я і розгублено гортали блокнота, в якому взагалі було більше порожніх сторінок, ніж списаних абракадаброю пожовклих аркушів.

—           Добре, сто!

—           Що сто? — не второпали семикласниці.

—           Сто доларів!

Леле, вони й забули, що за це ще й мають платити! Ні, слід було заздалегідь порадитись із Пустельником.

—           Гривень! — задкував старий, і це означало, що в його очах жодної цінності блокнот усе ж не має.

—           Захотіли наївним школяркам втюхати макулатуру? — готувалась іти геть Радзівлка. — І що ж, цікаво, ми перепишемо звідси в реферат?

—           Можна, ми спершу візьмем його додому, порадимось із батьками? — жестом заспокоїла подругу Софія. — Вам щось лишимо під заставу!

Ге, які хитрі! Подивитись! А мені тоді шукай вітра в полі!

—           П’ятдесят! — наважилась ризикнути Софійка. — Лиш зараз нема, завтра принесу!

—           Гри-и-ивень? — тепер уже торгувався дідок.

—           Ти що, дурна? —тягла до виходу Леся. — Дякуєм, дідусю, не треба. Ми просто так іноді принесемо вам їсти. До побачення!

—           Ну, хай уже п’ятдесят! — сполошився Кваша, — І то лиш через те, що ви такі добрі!

—           Гаразд, — Софійка. — Хай буде хоч щось! — прошипіла до Радзивілки.

—           Ну, якщо маєш зайві гроші! — пхекнула дівчинка й рушила до дверей.

На тому й попрощались.

3 9. ЛІКАР У ЧОРНОМУ ХАЛАТІ!

Уже перед поворотом до свого будинку Софійка почула привітне:

—           Добрий вечір!

—           Ой! Ви, пане Гарбуз? — приємно було зустріти знайомого, та ще й любителя-краєзнавця!

—           Я, чого ж не я? А ти ж як? Як живеш, як навчання? — поцікавився для годиться.

Ох, до чого тут навчання! Тут би проконсультуватись! Із Сергієм уже ніяково, а Віктор Гарбуз —у таких справах знавець!

—           Пане Вікторе, як ви вважаєте, чи має вартість блокнот, списаний рукою божевільного, але колись талановитого художника?

—           Ти натрапила на блокнот Ван Гога?

—           Ох, мені не до жартів! Тим паче «Русалка» цього художника, мені видається, в сто раз краща од знаменитих Ван-Гогових «Соняшників»!

—           А-а-а! Часом не про нашого земляка Юліана Мокренка?

—           Ой, та ви його знаєте?!

—           Як художника не дуже. Тільки за намальованою «Русалкою» та будиночком з мальвами... Більше як людину, що постраждала від страшного тоталітарного режиму...

—           Боже, ви його знали?

—           Особисто ніколи не бачив. Але здогадуюсь, чого ти питаєш, здогадуюсь! — ляснув себе по лобі чоловік. — Тобі той сексот щось хоче продати, хіба ні?!

Софійка так спалахнула від слова «сексот», що навіть не здивувалася Гарбузовій проникливості. Потім замимрила:

—           Ні, ви нічого такого не подумайте! Він не те що... оте, що ви кажете... Він навіть жодних загравань до нас, дівчат!.. Геть і поглядів ніяких!

—           Ти про що, дитино? А-а-а, про залицяння? Який з нього залицяльник? Як і з мене вже! Його й замолоду, кажуть, якась Валюська знехтувала, навіть замолоду! Що вже казати...

—           Ва-люсь-ка? — не переставала дивуватись. — А хіба його наречена звалась не Люся?

—           Люська-Валюська — так її, здається, й досі називають!

—           Ви її знаєте?

—           Знаю, як не знати! Вона й на мою свободу замахувалась, та не на того напала, не на того! Я своєї науки ні на рибу, ні на рибгоспницю не проміняю!

Спинилися коло хвіртки, і Софійка, роззирнувшись по двору й кинувши погляд на вікна баби-Валіної квартири, стишила голос:

—           Скажіть, а та Валюська часом котів не любила?

—           Котів? Котів не знаю, але коти її точно мали любити: вона ж усе при рибі, все при рибі!

Звісно, Фантик завше ласує рибними паштетами!

—           А де вона живе?

—           Їй-Богу, не знаю. Не мав щастя в неї гостювати, що не мав, то не мав! Але знайшла про що балакати! Краще розказуй, що тобі той кагебіст продати хоче?

Що таке кагебіст, Софійка знала. Це співробітник тієї організації, яка ото в архівах у двадцяті роки звалась ОДПУ! Та чому Гарбуз кагебістом обзиває нещасного Квашу?

—           До кожної людини, яка повернулась із таборів, органами був приставлений таємний наглядач. Щоб слідкував за колишнім репресованим. Чи не задумала раптом та людина вільнодумствувати, або, як вони кажуть, займатись антирадянщиною! От сексот, «секретний сотруднік» тобто, усе чистісінько нагору й доповідав!