Серафима

- …Вона ж моя донечка… так донечка… у неї це змалечку… вона прийшла i принесла травички: наколотила… наколотила… а потiм люди у басейнi… нi… не всi… зiйшли пухирями, - жiнка скиглить, несподiвано мова вирiвнюється. - А що ви хотiли? Я мала освiту. Я вчителька хiмiї. Коли у дитини талант, я не могла такого пропустити. У десять вона… - знову iстеричний схлип. -…у десять вона переспала зi сторожем… потiм вiн помер… самi знаєте, тому, що у моєї донечки талант… А що, краще, щоб вона кололася i спала з ким попаде… Ну, ми забрали дрiб'язок там рiзний… Трохи грошей. I так пiшло. Пiшло добре. Нiхто не мiг подумати…

- Заткнись! - говорить Реус. - Далi все зрозумiло. Що з цим падлом будемо робити?

Товста баба матюкається. Так, вона б цю суку задавила там, у ментiвцi. Взяла б i, як курчатi, вiдкрутила голову. Вона - хоч зараз.

- Заткнись! - лається Реус. - Ми придумаємо щось iнше.

- За що ви кричите на мене? - скиглить мати Серафими.

Тепловоз разом зi звуками рiже густу, як глина тишу. Север'ян дивиться на вiконечко i думає, скiльки таких вiконечок у мiстах, селах, повних таємниць - гiрких, як жовч i солодких, як грiх. Вiн говорить:

- Сойка!

Жiнка скиглить, але товста дає запотиличника. Пiдтиснувши ноги, вона по-звiриному пече їх поглядом.

- А-а-а… - говорить. - Вона капризувала… Не бити ж менi рiдну кров? Правильно… I я зачиняла її у порожньому курнику… I пускала туди сойку… Це дiяло. О! Як це дiяло… Потiм вона менi сама сказала, що вдячна за це… Вона в нас хороша дiвчинка… Була, доки не знайшла того багатiя… Ви менi допоможете…

- Ах ти блядь! - говорить товста, i дає їй копняка.

- Не бийте мене! Не бийте! Не бийте! Я була гарною матiр'ю…

Север'ян i далi дивитися на вiконечко. Наливає горiлки повну склянку.

- Пий!

Жiнка випиває. Вiн наливає другу склянку. Витягує пробiрку. Крапає кiльки крапель. Добавляє ще одну. Жiнка дивиться на склянку круглими сизими очима.

- Що це? Що це?! Що це?!

- Елiксир вiчностi, - кричить Реус i б'є себе по колiнах.

Вони сидять: калiка, дебiлка, i вiн. Все швидко закiнчується. Жiнка навiть не смикається. Вона мертва, а горiлка ще ллється у шлунок, збiгає пiдборiддям. Вона падає iз зiгнутими ногами.

- Як корч, - спокiйно каже Реус.

- Атож, - вторує товста.

Вони допивають горiлку. I виходять на вулицю. Товста попереду, чоловiки несуть тiло. Вони минають порожнi вагони. Бiля останнього зупиняються.

- Досить, - говорить Реус. - Я втомився. Лишаймо її тут. Один бiс вона нiкому не потрiбна.

I вони повертаються. Випивають мовчки. Реус дiстає папку. Кладе на стiл.

- Ну, i хто це зробить?

- Ти починав - ти й роби, - байдуже каже вiн, кладе голову на лiктi i засинає.

- Резонно, - Реус бере пробiрку, дивиться крiзь рiдину на лампочку. - Отаке вигадати. Стерво. А красива… Чорти б її взяли.

- Ха-ха-ха, - iрже товста.

- Чого либенишся? Приготуй менi костюм. I все необхiдне для камери. Мерзота, - Реус виливає рештки горiлки i повiльно пiдходить до лiжка. Хилитає головою. Iз щiлин очей течуть сльози. Вiн говорить:

- Ну й нажерся я сьогоднi…

12

Усе, що в нескiнченностi, не має сенсу. Реальнiсть теплого дотику, теплого лiтнього дощу, шурхiт замшевих морських хвиль, труйний запах туї. I тому вона ненавидить одне слово «вiчнiсть», наче виклик, наче ляпас, наче думку про те, що ти лиш шматок лайна в цьому старезному коритi. Багато жовтих квiтiв. Серафима в чоловiчому костюмi з метеликом, в штиблетах, iз зiбраним пучком волоссям i сигарою. Копiя з кiно. Але вона гадає, що сама дiйшла до цього, своїм розумом. Орхiдея лежить на диванi в позi одалiски з виставленим круглим животом, курить кальян. Готель у далекому приморському мiстечку. Нiхто їх не знає. Два пастухи, один трактор, безкiнечнiсть синьої, як акварель води. Тихi дворики, милi дiти. I купа грошей. Рiк тому Серафима вийшла замiж на тому кiнцi пiвострова, i через рiк зробилася знов удовою. Пiсля чого зникла. Жiнки зустрiчалися потайки. Це захоплювало. Туманно так, романтично. Зараз вони п'ють, гуляють i збираються до Туреччини. В Орхiдеї там родич. I Орхiдеї обридли капризи Серафими, потьмарення розуму i паранояльнi стани.

Скiльки можна зриватися серед ночi, пакувати речi, перебиратися з одного кутка країни в iнший. Вона навiть добре не знала, як здобувалися її грошi. Орхiдею тримали саме вони, а ще тримала врода, тримала небезпека, тримав цей зв'язок, який вони на людях приховували, точнiше, такi умови поставила Орхiдея. Як було в записнику в Серафими: «Що таке кохання? Це коли бiль минає, а лишається один вихiд, вибирати те знову, що тебе мучило…» Орхiдея влаштовує сцену ревнощi. Тодi була п'ятниця. Вона добре запам'ятала той день: шмат желатинового синього неба у вiкнi, бiлi занавiски. Вона чекала на те, що Серафима вибачиться, але вийшло навпаки: сама забилася у куток, сiла, обхопивши руки колiнами, i довго спостерiгала за мошкарою. Просидiла до ранку, як тiльки її Серафима не спокушала. Потiм звелася i вiдвiсила мiцного, майже тобi чоловiчого ляпаса.

- Ще раз так зробиш - уб'ю! - прошипiла та i пiшла на пляж.