Серед темної ночi

В цю мить увiйшов у хату Зiнько. Побачивши лихо, кинувся вiн до Романа i штовхнув його з усiєї сили. З несподiванки той упав набiк, i Зiнько вiдтяг його далi.

— Романе! Що ти робиш? Чи тобi й бога не страшно? — скрикнув вiн.

Роман зiрвався на ноги i стояв усе ще зо стисненими кулаками, ладен зараз же знову кинутися на Дениса.

— Нехай не в язне!.. — хрипко, крiзь зуби сказав вiн.

Денис, стогнучи, встав i сiв на лавi. Домаха припала до нього, голосячи. Роман плюнув i пiшов з хати.

Iшов вулицею i сердився сам на себе, що вернувся з города на село. Як йому там добре були на службi! Звiсно, вiн службу не по волi кинув, хоч i ховався з цим на селi. Вiн справдi служив "при палатi", хоч не швейцаром, дак сторожем. Якби швейцаром, то нiчого б i не було. А то надало йому раз полаятися з швейцаром таки (випивши був), а той i пожалiвся на його, ще й виказав, як вiн одного разу пiймав Романа, що той продавав казеннi дрова. Тодi йому Роман дав карбованця, дак вiн мовчав, а тепер виказав. Велика сторiн, як продав який оберемок дров! А сам швейцар хiба того не робив? Тiльки що ховатися добре вмiв! Звiсно, як прогнали Романа, то вже пiсля цього важко було в городi знайти службу, та все ж легше, нiж тут. А. тепер он як тут жити!

Роман побачив перед себе монополiю, зайшов туди i купив пляшку горiлки. Тодi пiшов до жидка. У лавцi горiлки не можна було пити, дак зараз бiля лавки жидок мав хатку i пускав туди людей, — так, нiби своїх гостей, а за те мав од кожної випитої пляшки плату. Навiть сам бiгав по горiлку. Роман прийшов туди i зустрiвся з писарем. Цей хоч уже й випив попереду, а зараз же пристав до Романа, як той почав його частувати. Добули закуски, випили пляшку, а тодi писар послав по другу. Роман жалiвся на батька й на братiв.

— Чудний ти, Романе Пилиповичу! — вiдказав йому писар. — Як отак тобi колотиться з їми, то нехай тебе батько вiддiлить, та й годi. Тодi як хотiтимеш, так i житимеш.

Романовi ця думка сподобалася. Боявся тiльки, що батько не послухається. Але писар упевняв його, що це дурниця, що мусить послухатись.

Роман повернувся додому вже пiзно ввечерi п'яний i з замiром зараз же вимагати, щоб батько його вiддiлив. Але, пiдiйшовши до хати, побачив, що там уже погашено свiтло. Поторгав за дверi, — засуненi. Вилаявся i пiшов спати в повiтку.

Другого дня вранцi ввiйшов у хату, як там була вся сiм'я. Нi на кого не глянувши, сiв на лавi i сидiв який час мовчки, торохтячи пальцями по столу. Всi мовчали, а батько, трохи дивуючись, поглядав на нього, думаючи, що, може, покаявся та прийшов помиритися з братом. Не казав нiчого — ждав, поки сам озветься.

— Знаєте що, тату? — почав Роман. — Как так нам жить, дак ви лучче оддiлiть мене. Оддайте мою часть, то я сам собi житиму, а ви самi собi.'

Це все вiн казав якось так, мовбито батько був винен за те все, що було вчора. Старий Сиваш помовчав, а тодi спитався:

— А що ж ти з своєю часткою робитимеш?

— То вже моє дiло, — шо схочу, то й сделаю, — одказав саме таким робом, як i попереду, Роман.

— Та ще ж вона поки не твоя, то ти вже менi скажи, щоб я знав, на що давати.

— Тату! — озвався Денис.

— Мовчи! — перепинив батько, боячись учорашнього. — Я й без тебе знаю, що робити. А коли не вдержиш язика, то з хати вийди!

— Може, хазяйнуватимеш, Романе, на своїй частцi? — питався знову батько.

— Не хочу я хазяйнувать, кумерцiю заведу, — вiдказав Роман.

— Кумерцiю?.. Яку ж то кумерцiю?

— Какую схочу, таку й заведу, а ви повиннi менi мою частку оддать.

— Повинен, кажеш? — спокiйно говорив батько. — А як не вiддам?

— То пойду в волость, то вас i присилують оддать.

— Ну, поки там присилують, а тепер я тобi ось що скажу: пiдожди ще трохи; навчися поважати батька й братiв та не кидатися з кулаками; навчися спершу знову робити, шанувати зароблене добро та не ходити в шинок до жида, то тодi я тобi й дам частку, як побачу, що з тебе хазяїн став. А поки цього не буде, то й з нашого добра нiчого тобi не буде.

По тiй мовi батько повернувся та й пiшов з хати.

Роман остався нi в сих нi в тих. Вiн тiльки сказав:

— Ну, я так не дозволю! Це грабiж! — Устав i пiшов мовби слiдом за батьком.

Трохи згодом батько вернувся:

— А що, вже пiшов?

— Пiшов! — одказав насмiшкувато Денис, радiючи, що так обiйшлося.

— А як на мою думку, тату, — сказав Зiнько, — то ви краще б зробили, якби справдi вiддiлили Романа.

— Чого ж то так, що краще? — спитав знехотя батько. — Оддати, щоб вiн узяв та розмантачив працею-кривавицею зароблене добро?

— Та вже, тату, як вiн сам себе не направить, то ви його не направите. Воно ж i його частка тут є,- i вiн же робив. А може, вiн, як стане сам хазяїном, то вiзьметься й до роботи, шануватиметься.

— Авжеж! Саме такий! — глузуючи, промовив Денис. — Видно й збоку!

— Та вже ж i ми його луччим не зробимо, а тiлько буде сварка, та лайка, та бiйка. А як вiзьме свою частку, то що там уже з нею буде, те буде, а хоч у нас у сiм'ї стане тихо, злагода знову буде, — доводив свого Зiнько.

Мати встряла в розмову, хотячи допомогти Зiньковi:

— А Зiнько правду каже, старий. Послухайся його! I нам лучче буде, i Романовi.