Серед темної ночi

— Нехай же спершу покориться та пошанується! — сказав батько. — А марнотратовi нiчого не дам, i говорити бiльше про це не хочу.

З тим повернувся та й пiшов з хати до роботи, а сини слiдком за ним.

Роман тим часом сидiв уже знов у жида. I сьогоднi знайшлись товаришi, i як Роман вийшов на вулицю, то в його головi вже здорово гуло. Iшов i думав собi: "Кат його знає, що його робити! Батько впертий как пень. I громада потягне руку за ним, а не за мною. Ех, как би дав йому добре, так, как Денисовi, то, може, тодi помнякшав би!"

Роман був такий лихий на батька, що ладен був би його попобити. Як його тепер жити? Що його вигадати?

Його думка навернулася знову на ту стежку, що на їй уже колись попереду була. Боявся тiльки починати, бо мало було надiї, що пощастить. Але боявся, як був тверезий. Тепер же йому здавалося, що справа вже не така безнадiйна.

Хiба як вiн купець, то така вже велика цяця? А Роман — солдат! Пишеться: Сучков. Хе! Такий Сучков, як Роман Сивашов! Та ще й Горпуша та його пристаркувата i з себе погана. Ще нехай i дякує, що посватає. Нехай оддає швидше, а то зостанеться на насiння. А його, Романа, за товариша собi прийме. Роман торгуватиме. Ого-го! Вiн там такий порядок дасть, що ну! А не схоче товаришем приймати — хай грошей дасть. Вже ж дасть! Одна дочка, та щоб не дав. Та ще й задля такого зятя!

Роман повернув праворуч i пiшов у двiр до Сучка. Як вiн увiйшов до його в хату, то там нiкого не було. Роман голосно кахикнув. З другої свiтлицi визирнула Суччиха Агафiя.

— Моє нижающеє! — поздоровкався Роман.-_ Как би мине Михайла Григоровича побачить?

— Вiн у лавцi, пiдiть туди.

— Невозможно в лавцi: дело секретне, — треба на самотє.

— Що ж там за дiло? — зацiкавилася Агафiя i вийшла до Романа. — Кажiть i менi! Роман усмiхнувся:

— Отличноє дєло! Будете й ви, Агафiя Iвановна, знать современно, а тепер позвiть минє Михайла Григоровича.

Агафiї закортiло довiдаться швидше, яке там дiло, I вона пiшла в крамницю. Незабаром вiдтiля прийшов Сучок.

— А за яким же це ви дiлом? — спитався вiн, як поздоровкались та посiдали.

— Пречудесне дєло! Ось слухайте, Михаиле Григоровичу, що я вам-скажу!

— Кажiть!

- Єсть у вас кумерцiя?

— А єсть.

— А помiшник вам у кумерцiї єсть?

Сучок зiтхнув:

— Нема!.. Не дав господь сина.

Вiн завсiгди журився, що в нього нема сина.

— А я вам найшов помощника, та ще й доброго.

— Хто ж то? — спитав Сучок, чудуючися з Романових слiв.

— А хто ж? Я!.. А що, хiба не ловкий кунпаньйон?

— Та воно, звiсно… — якось непевно вiдказав Михайло Григорович. — Та… тольки як же це воно буде? Ви какий копитал маєте, абощо, дак хочете, щоб у кунпанiї?

— Нащо там копитал! Ми й без копиталу таку вдерьом штуку, шо первий сорт! Бо я сам — копитал. Оддайте за мене вашу Горпушу, а я буду вам помошником.

Сучок вирячив на Романа очi. А той, не помiчаючи цього дивування, питався:

— А що, правда, хароша вигадка?

— Та воно хороша… та тольки, бачите, ми ще не думаємо дочки вiддавать.

— От вигадки! А до каких пор будете держать? Вона ж i так пристаркувата.

— Найдуться люди! — вiдказав, трохи вже образившись, Сучок i додав: — Знаєте що, Романе Пилиповичу? Киньте ви це дiло, бо це один пустяк!

— Пустяк? Що ви думаєте, що я не зумiю торгувать? Дак ви дайте минє за Горпушою дєнiг, то я сам заведу торговлю таку, що тiльки ну! Ого-го!

— Ну, це тоже пустяк дiло! — зважливо сказав Сучок i встав. — Прощайте, — треба в лавку.

— Та постойте, Михайло Григорович, чи ви не розбираєте, чи що, що я вашу Горпушу сватаю? — спиняв його Роман.

— Почему не розбираю? Даже очинь хорашо розбираю.

— Ну, дак чого ж ви?

— Нема мого жоланiя за вас її оддать.

— А почему ж би то й нєт? — спитався, дратуючись, Роман. — Чоловiк я образований, понiмающий… А што родителi в мене мужики, то ето нiчого: я об них тогда буду без униманiя.

Сучок починав уже лютувати i дедалi дужче сопти. Вiн уже чув, як поводиться й ледарює Роман, знав про бiйку з братом, бачив, що в Романа грошей нема, i розумiв, куди вiн тепер цiляє: перевести, розтринькати всi тi грошики, що вiн. Сучок, надбав. Обличчя в крамаря з гнiву почервонiло, i вiн, сам того не сподiвавшися, крикнув на всю хату:

— Та що ти собi думаєш? Ах ти, голяк! Iще й примазується до порадошних людей! Ступай, ступай, скудова прийшов!

Так гримнув, що Роман збентежився враз i, нi слова не кажучи, пiшов з хати. Тiльки вже бiля дверей схаменувся.

— Ти тоже не очинь! — крикнув вiн, повернувшись до Сучка. — Смiєш ти салдата, которий кров'ю своєю вас, хамов, защищал, так оскорблять? Наплювать менi на тебе й на твою дочку!

— Вон! Пошов во-он! — аж затупотiв ногами Сучок, але Роман уже був у дворi, а далi й на вулицi. Сором i злiсть мордували його: сором, що так їм погордовано; злiсть за цю зневагу й за те, що нiзвiдки вiн не бачив помочi. Усi вони однаковi: i батько, i Денис, i цей Сучок! Життя за їми нема, способу нiякого нема! Так би їх усiх!.. Не знає й сам, що вiн зробив би їм, тiльки вiддячив би так, щоб аж запекло, щоб аж заскавучали вони! Вони — всi, всi цi проклятi мужлаї!.. Якi вони дурнi й гидкi тепер здавалися Романовi!