Серед темної ночi

Холодне вночiшнє повiтря було в яру зовсiм вогке, i Денис аж iзмерз од його. На селi теплiше вночi, дак вiн i вдягсь у чумарчину, а треба було добру свиту взяти. Устав з землi, позастiбався гарненько й сiв, зiпершися спиною на якийсь пень. Раз у раз дивився на прогайльовину й на дуб, але нiчого не бачив. Почали втомляться очi.

По тому клаптиковi неба, який видко було Денисовi, снувалися хмари; зiрки то потопали у їх, то знову виринали, ледве блимаючи.

"Ще дощ буде, подумав Денис. — Це кепсько: змерзнеш так, що й не висидиш".

Великi дерева понависали над їм своїм кудлатим чорним гiллям. Товстi стовбури мрiли в темрявi. Здавалося, що якiсь здоровеннi люди, якiсь велетнi похмурi й страшнi поставали навкруги мовчки i попростягали над Денисом свої величезнi лапи, щоб його вхопити. От саме над головою нависла така лапа, широко-широко розiп'явши товстючi волохатi пальцi-кiгтi. Тiльки трохи нижче — i вхопила б його. I враз тi пальцi почали ворушитися, вся лапа схитнулася, мов кидаючися вниз йому на голову. Денис хотiв вискочити з-пiд неї, але ту ж мить побачив, що всi тi страшнi чорнi лапи ожили, заколихалися i простяглися до нього, ворушачи своїми довгими пальцями-кiгтями… Холодний важкий страх притис до землi Дениса, не давав йому поворухнутися… Зашелестiло, зашумiло, озвалася навкруги вся темрява… Ще мить…

Денис зiрвався на рiвнi ноги — i враз розвiявся ввесь той страх. Тiльки вiтер тихо шелестiв листом, колишучи вiти. Денис зiтхнув глибоко, мов що важке з себе скинув, плюнув, думкою сам себе вилаяв, що так перелякався з дурного розуму, i знову сiв перехрестившися. Не дурно цей яр Чорним звуть: у йому й дерева страшнi.

А давно ще прозвано його Чорним. Батько розказував, що колись, у стародавню давнину ще, тут розбiйники жили, кишло їх у цьому яру було. Бо тодi тут не такий лiс був, — це вже його вирубано тепер. Був такий лiс, що й не долiзе нiхто сюди, було. А вони, мабуть, отут, саме бiля цього дуба, й жили, тi розбiйники. То вдень у яру сидять, а вночi на здобитки йдуть, людей розбивають. Переймуть, хто їде, та й пограбують, а то так i вб'ють. А одного разу, кажуть, дак їхав пан багатий, молодий та з молодою панiєю… вночi… I саме проз цей яр проїздили. А розбiйники й вискочили на їх. Пана ж убили, а панi отаман розбишацький, Чорний на прiзвище, собi взяв. Уже вона прохала-благала, щоб вiн її не брав, казала, що й викуп за себе пришле… Дак дуже гарна була, закохався в неї отаман при мiсячному сяєвi та й повiв її з собою в оцей яр. Вона спершу пручалася, кричала, а далi й затихла. Як приведено її в яр, то була ще нiч, i отаман узяв її до себе в шатро. А розбiйники спати полягали, смiючися та заздрячи отамановi. Попрокидалися вдень — не чуть отамана. Зазирнули в шатро, аж отаман лежить i кинджал стримить йому в грудях, а в другому кутку панi вдродлива мертва: сама себе зарiзала, отамана заколовши. Поховали розбiйники обох тут у яру, а собi вибрали нового отамана. Дак що ж? Не могли вижити. Як нiч, так i ходить мертва панi, ходить, i плаче, й проклинає за свою недолю розбiйникiв. I такий страх їх узяв, що вони покинули цей яр та й подалися кудись далеко. А панi, кажуть, щороку тiєї саме ночi, як зарiзалась, виходить з ями та й iде байраком. Тихо-тихо йде, вся в чорному, ледве чути її…

I йшло тихо, ледве чути. Але Денис це почув. Дух йому забило, полiзло догори волосся. Тупотить… Здалека ще чуть, як щось тупотить… Ось ближче… Ось уже й на прогайльовинi…

Якась купа велика чорна наближається. Денис силкується зрозумiти, що то, але темрява не дає йому роздивитися. А купа все насуває, все насуває… Ось одно… двоє… Та це чоловiк з парою коней!..

Денисовi знову забило дух, але вже не з страху, а з думки: що то зараз буде, що то вiн довiдається?

Пiдвiв чоловiк до дуба конi й почав мацати — до якої гiлки б краще прив'язати. Прив'язав одного, тодi Другого. Постояв хвилину, мов подумав, що йому далi робити, i пiшов стежкою в той бiк, де був Денис, трохи навкоси вiд нього.

Втече! От зараз пiде, покриється, i Денис нiчого не знатиме, даремнi будуть усi заходи, знову нiчого вiн не довiдається про те, хто його ворог. I враз мов iмпетом що кинуло Дениса назустрiч невiдомому чоловiковi. Вискочив i став перед ним, лiвою рукою вхопив його за горло, а правою, держачи кийок посерединi, розмахнув i вдарив з усiєї сили в бiк. Чоловiк упав, i Денис опинився на ньому.

Але даремне на свою силу важив. Далеко дужчий за його був чоловiк. Вiдразу вивернувся з-пiд його, збив його пiд себе i пригнiтив колiном.

— _ А! Ти мене будеш бити! — захрипiв знайомий Денисовi голос.

— Роман! — скрикнув Денис.

I змовкли, вдивляючись один одному в обличчя: той на землi, пiд колiном, а той, нахилившися над їм, з рукою на горлi. Дивилися серед темряви хмарної ночi, силкуючися пiзнати знайомi риси.

I враз пiзнали…

Денис почув, як Романова рука ще дужче стиснула йому горло, але тiльки на мить. Як звiр дикий, одним скоком, Роман зник у темрявi.

Денис пiдвiвся хитаючись. Груди в нього болiли вiд Романового колiна. А, проклятий! Як пригнiтив! Здоровий, як бугай!..