Серед темної ночi

"Чи в город, то й у город!" — подумала собi Левантина. Вона там зроду не була, дак їй трохи страшно було туди їхати, але ж там був заробiток, а тут уже вiдбули жнива, то не дуже треба найманих рук. Вранцi поїхала з Бовкуном у город.

Чомусь той город здався їй не таким пишним, як вона думала. Такi будинки вона бачила i в панiв у своєму селi, тiльки що тут їх було дуже багато: дерев'яних, кам'яних, сiрих, бiлих, жовтих… так i мигтять ув очi… Та все один до одного попритулюванi — нi городiв, нi садкiв. По вулицях сновигають солдати та пани, лаються якiсь москалi; вiз торохтить по камiннi та пiдкидає на ямках — аж не всидиш. Не подобалося те все Левантинi.

— Тпру! — припинив Бовкун конi. Стали бiля невеличкої крамницi.

— Ану, злазь. Левантине, бо оце вже ми й приїхали.

Бовкун прив'язав коня до лiхтарного стовпа, i вдвох увiйшли в крамницю.

Крамниця була пiдхожа до тiєї, що Левантина бачила i в себе на селi, тiльки бiльша. По нiй крутився хазяїн, Степан Iванович Квасюк, чи то пак Квасюков, — це вже так вiн себе тепер звав. Чорнявий, з банькатими очима, з пiдстриженою по-городянському борiдкою, не дуже гарний з себе, та й не поганий.

— Здоров був, Степане Iвановичу! — привiтався гiсть.

— А, здрастуйте, здрастуйте, Платоне Григоровичу! Заїздiть же в двiр, чого ви на вулицi стали? — запрохував хазяїн.

— Нема коли, треба на базар поспiшатися, — вiдказав Бовкун. — А ось я, коли хочете, дiвчину вам привiз. Чи, може, вже наняли собi?

— Нi, нi, ще.

— Дак оця хоче у вас стати. Служила в мене мiсяць, — добра робiтниця. Я й далi б зоставив, та не можна.- I вiн почав розказувати, через вiщо мусив Левантину вiдiслати. А Квасюк тим часом поглядав на неї своїми банькатими очима, i Левантинi чомусь не подобався той погляд.

— А яку цiну вiзьмеш, дiвчино? — спитав вiн.

— Три з половиною на мiсяць, — несмiливо сказала Левантина.

В городi служили по чотири та по п'ять карбованцiв, але Квасюк побачив, що Левантина того не знає, i сказав, що бiльш як три карбованцi не дасть, та ще щоб вона й на своїй одежi була. Левантина не довго думала й поєдналась. Квасюк забрав у неї пашпорт i одвiв її в кухню до своєї жiнки.

Квасючка, висока й худа жiнка, дуже старiша за свого чоловiка, глянула такими сердитими очима на Левантину, так до неї озвалась, що в тiєї аж у душi похололо.

"Боже мiй, думала вона. — Якi ж тут непривiтнi люди! Як я тут житиму?"

Хазяйка зараз же поставила її за роботу до печi. Кiлька разiв налаяла, що селючка i нiчого не тямить, хоч Левантина робила все як треба. Левантина їй не подобалася, бо була молода й гарна. Квасюк був на десять рокiв молодший за жiнку i оженився з нею через грошi. Тi грошi вiн давно забрав собi до рук, завiв на них цю крамницю, а жiнкою почав поштурхувати. Вона йому вже наприкрилася, бо була стара й негарна. Як вiн наймав молоду наймичку, то Квасючка лютувала i силкувалася витришкати її геть усякими причiпками та знущанням. Волiла б старих наймичок, бо до тих цей клятий бабiй не в'яз би. Але Квасюк проганяв старих так само, як вона молодих. I через те в їх у хатi завсiгди кипiло, як у казанi.

Того ж вечора вона сказала чоловiковi, що Левантина селючка, нiчого не тямить, то вона її вiдiшле. Але Квасюк знав уже, через що це.

— Не вередуй! — крикнув. — Через тебе наймички не вдержиш. Щомiсяця нова. Одiшлеш цю — зостанешся зовсiм без наймички, бо нiякої тодi не найму.

— Про мене краще без наймички, нiж iз такою, як ця! — кричала розлютована Квасючка, бо в них ще нi одної наймички не було такої чепурної, як Левантина.

— Та менi байдуже до тебе, чорт тебе бери, хоч би й сама все робила — як кобила, здорова! Дак же не поробиш усього сама, то менi через твої вереди кумерцiї вред буде.

— Кумерцiї вред! Якраз тобi кумерцiя в головi! Знаю, чого треба! Дак я за тобою i вночi слiдком ходитиму.

Двоє дiтей — хлопець шести рокiв i дiвчина семи — попрокидалися i слухали сварку, слухали не вперше. Незважаючи на їх, Квасючка кричала:

— Я тебе вночi з постелi не пущу! Не думай, що тобi пособиться, коли ти її зоставиш.

— Тю на тебе, скажену! Я тобi кажу: одправиш цю дiвчину, я її знову, тобi на злiсть, iзнайду, а тебе з хати вижену, — йди геть iк твоєму дурному батьковi, що пустив на свiт таку пришелепувату дочку!

Квасючка замовкла, пам'ятаючи, що вже одного разу чоловiк її вигнав був, а батько не дуже привiтав, то їй довелося вертатися додому й коритися чоловiковi. Вона знишкла, але наважилась так дошкуляти Левантину, щоб та, не витерпiвши, сама втекла.