Серед темної ночi

— Иш, какая умниця! Хазяйка з дому, а вона будеть рощитуваться, без роботницi хазяйство покидать! Дав би я їй деньги й пашпорт! Нiчого не дам! Хочеш iтить — iди такая, какая єсть, то посидиш у полiцiї та по етапу додому пошлють.

Левантина боялась полiцiї та етапу. Вона згадувала, як одну з їх села дiвчину приведено додому етапом. Боже, якого сорома було! А скiльки назнущались з бiдолашної в полiцiї?

— А що? Вже й спужалась? — казав далi Квасюк. — Ну, єслi ти така нiжна, то я тебе больше й не займу. Живи сiбє,- я до тебе й не торкнуся.

I почав божитися й присягатися, що не займатиме. Вона не знала, чи вiрити йому, чи нi. Якби не той пашпорт та грошi, то зараз би втекла. А так — що вона робитиме?

Зважилася зостатися, але того ж дня купила за свої грошi кiльця до дверей i замок, бо защiпку можна було вiдкинути з Квасюкової хати в щiлину. Прикрутила кiльця i замикала на нiч дверi, але не могла спокiйно спати. Раз у раз прокидалася, бо їй усе марилося, що хтось увiходить до неї.

Стрiвшися Левантина з Романом, похвалилася, що їй погано жити, що хазяїн до неї в'язне.

— Дак що? Бросай тут та ставай на другую службу! — порадив той.

— Як же я кину, коли вiн нi пашпорта, нi грошей не вiддає?

— Скверная штука: без пашпорта нiхто не при-йметь… Ну, а ти таки бросай та й переходь до мене жить. А тим часом пожалєємось у полiцiю, що воно пашпорт не оддайоть. Поки пашпорта получит та службу найдеш, то живи в меня.

Левантина не приставала на це i все думала, що його робити. Правда, ось уже кiлька день хазяїн її не займає, але хто його зна, як воно далi буде.

I справдi, далi не було нiчого гарного. Квасюк нишком висмикнув з дверей кiльце i знову його застромив — аби держалося. Левантина не помiтила цього.

Вночi вiн попхнув дверi, кiльце вискочило, i вiн увiйшов у кухню. Левантина почула це вже тодi, як вiн обхопив її руками. Вона скрикнула, прокинувшись, i схопилася, але вiн зараз же знову звалив її на лiжко. Вона почала вiдбиватися з усiєї сили, але тiєї сили було мало, щоб подужати здорового чоловiка. Вона вже знемагала в останнiй боротьбi. Його гидка пика лежала їй на обличчi. Сама не знаючи як, ухопила його зубами за щоку i стиснула зуби так дуже, що вiн скрикнув з болю i розняв руки. Вона вiдiпхнула його i чула, як вiн упав додолу, загрюкотiвши. За мить вона вже була надворi. Страх так опанував її, що вона вибiгла з двору на вулицю i тiльки там пiшла тихше.

Iшла вулицею i вся трусилася з страху, з турботи, з холоду. Пiсля першого випадку з Квасюком вона спала завсiгди вбрана, але була боса, i холод дошкуляв її у ноги. Пiшла швидше вулицями без нiякої мети, не знаючи, що робити. Було вже нерано. На порожнiх пiвтемних вулицях догорали лiхтарi, ледве блимаючи. Де-не-де блукали стукачi, розганяли свiй сон, калатаючи в калаташку; а деякi вже спали, прихилившися до дверей на якому рундучку.

Левантина йшла, все йшла вулиця за вулицею, без нiякої мети, аби не стояти, аби йти. Ходила так довго, аж поки втомилася, i сiла на ослiнчику пiд чиїмись ворiтьми, пiдобгавши пiд себе задубiлi з холоду ноги. Не довго посидiла, бо зараз же стукач прогнав її звiдти:

— Iди, йди! Багато тут таких шляється! Не огинайсь, бо свисну, то прибiжить городовий — забере в полiцiю.

Левантина пiшла далi. Перейшла кiльки кварталiв i знову притулилась уже на рундучку. Тут посидiла трохи довше, бо стукач з цього кварталу десь заснув. Але нарештi таки прогнав, ще й вилаяв погано. Ходила тодi знову з вулицi на вулицю, аби якось доблукати до свiту. Хоч не знала, що вона мусить робити й свiтом.

Вернутися до Квасюка? Але тiльки подумала про це, то всю її почало трусити. Краще з голоду вмерти, замерзнути, нiж од його пропасти!.. Пiти зранку ж найматися, стати на точку? Хто ж її там вiзьме, босу й простоволосу, ще й безпашпортну? Вернутися додому в своє село? Але туди її так само не навертало, як i до Квасюка. Та поки вона дiйде, то й задубiє на дорозi.

Думки мучили її так само, як холод та втома. Вона вже кiлька ночей спала дуже потроху i тепер почувала, що сон так i хиляє її: от-от упаде й засне на вулицi. З усiєї сили бадьорила сама себе i все йшла, йшла…

Все вулицi, вулицi, вулицi… Мертвi вулицi… Такi чужi, як i люди… Нi душечки рiдної!..

Яка самотня, яка покинута… На всьому свiтi…

Без помочi, без надiї… Хоч би куточок теплий!.. Хоч би людина добра!.. Тiльки вулицi темнi, холоднi i щось торохтить-торохтить-торохтить…

Спiткнулася i трохи не впала. Вона спала, йдучи. Не спала, а так — голова туманiє… Люди їдуть на базар — торохтять. Уже починає свiтати.

Хоч би де прихилитись! Куди вона йде?.. Ох, як тяжко, — все тiло болить!.. I душа… Хоч би i вмерти… Хоч з мосту та в воду — он з того мосту.

Зiйшла на його, перехилилась через поруччя. Дивилась вниз.

Сiра, нечиста вода пливла лiниво, заспано пiд уранiшнiм туманом… Така холодна, негарна… Далi, далi!..

Зовсiм уже видко, по городу метушаться люди. Де це вона? Неначе вона тут була, а не пiзнає… Стала й дивиться. Хатки й поганенькi обшарпанi будиночки тислися в яру попiд глинистою кручею. Згадала: Рiвчаки… Тi, де Роман… Чи не його це й хата?..