Серед темної ночi

— Бачив… Я й забув пак розказати… На бульварi вiн робив… Пiшов i я на бульвар: паличку в руки та й iду собi — от, кавалер на гуляння, туди-сюди паличкою крутю… А вони ямки копають, дерево садити. Ну, я сiв на ослонi зараз бiля Лазька — одпочиваю б то. I вiн мене бачить, i я його бачу, та проклятий солдат стирчить… А, канiс пекельний! Хоч би тебе тричi Тартар поглотив!.. Одначе дивлюсь — одходить, одходить солдат геть далi… Тодi вже Лазько й сказав… Чiпляються до Левдика не за самi Рiпаки, а ще й за Панасовку, — пам'ятаєте, вiн тодi ходив? Дак каже: треба свiдєтєля, що ту нiч вiн дома був.

— Та-ак!.. Свiдєтєля… Кого ж би то?.. — замисливсь Ярош.

— Кого ж? Хведорченка! — порадив Кучма.

— Ай правда! Дак я завтра зайду до Хведорченка, скажу, щоб готовий був до следователя йти, а Патрокл Степанович пойде уп'ять на бульвар та перекаже Лазьком.

— Гаразд! — одказав Хвигуровський.

Це була звичайна справа: коноводам, як вони потрапляли до тюрми, треба було таких свiдкiв, щоб виправляли їх. Здебiльшого їм щастило переказати товаришам, чого саме їм треба, а тi постачали свiдкiв з своїх же людей.

Тим часом прийшов Лукаш з двома пляшками й з закускою, а за їм i Роман. Стiл заставили пляшками, чарками, тарiлками, заложили всякою їжею. Патрокл, не гаючись, одiткнув поламаною двозубою виделкою пляшку й налив. Почали пити й їсти.

Побачивши, скiльки принесено горiлки, Ярошева жiнка подала мерщiй на стiл усе, що треба, а сама, поки тi пили й закушували, нишком узяла дитину, вискочила з хати та й подалась до сусiди. Вона звичайно так робила, як Ярош гуляв. Вiн пив не часто, але пiд час великої гулянки бувало, що й добре випивав, i тодi бив її й нiвечив тяжко за те, що вона завсiгди гребувала його дiлом i товариством.

— А слихали — вже Микита вийшов на волю?.. — попитав Роман.

— Хiба? Нi, не чув, — одмовив Патрокл.

— Вийшов? — спитав злiсно Кучма. — Що ж, оце так йому й минеться?

— Нє,- вiдказав Ярош, — так не минеться. Слєдуєть наказать. От зберемось гуртом та подумаєм, що з ним делать.

Микита — це був теж коновод з їх товариства. Його пiймано, суджено, i вiн виказав ще на кiлькох душ — тi й досi вiдбували кару в острозi. Звичайно коноводи не прощали такої зради.

— Треба так накарать, — говорив Кучма, — щоб уже бiльше не мiг такого робити. А то тепер страху нiякого нема. У старовину не так було — в старовину строго було.

— Ну, а как же в старовину карали? — спитав Лукаш.

— А так!.. Одного разу… давно було… год десять… Тодi в нас був отаманом Хоменко, — от запальний був!.. А гнiздо в нас було пiд Борзною. Дак один на судi й прошкодився так, що через його двох у Сибiр заслали. Ну, ми пiдождали, поки вiн вийшов з острога. Вийшов вiн i не подає знаку, а сам на Чернiгiв побрався. А отаман каже: "Невже ж оце вiн i втече наших рук? Не попустiмо, хлопцi!" Ну, зараз двоє й обiзвались: один та ще другий, молодий був хлопець, Грицько… а здоровий був, як тур!.. "Ми його, — кажуть, — приставимо". I приставили!

— Та как же вони його приставили?

— А так, що на дорозi перейняли. Перейняли, та назад руки скрутили, та рота ганчiркою заткнули, та й ведуть… Довели до нашого ярка… був там у нас такий ярок, що ми в йому збиралися… Один же побiг товариство кликати, а Грицько берегти зостався.

— Зачим товариство?

— Щоб суд був… Не хотiли самi порядкувать… Ну, збiгав… Мало не все товариство зiбралося. Стало кружка, а його посерединi… Одiткнули йому рота, — кажи, коли хочеш!.. А вiн стоїть проти мiсяця бiлий-бiлий та труситься…

— Ну?

— Ну, й присудили! — I Кучма вихилив чарку.

— _ Шо ж йому здєлали?

— Шо здєлали, то здєлали, а тольки бiльше нiкого не паскудив!.. Як закопали на тому ж мiсцi, то так i зогнив, — нiхто не шукав… А хоч би й знайшли, то нiхто б не виказав, бо всi хлопцi добрi та й били всi… по черзi кожен брав кийок та й бив… щоб усiм винним бути…

— I ви там були? — спитав Лукаш.

— Може, був, а може, й нi, — одказав Кучма, наливаючи нову чарку. — Так у старовину було! А тепер розпуста пiшла, нiхто не шанується, нiхто честi не знає: виказав на товариша та й прав, i ходить собi на волi, мов i нiчого не зробив. Хiба що попоб'ють iнодi, та й то не дуже…

— Ну, не очинь то й тепер будем прощать… — стиха, але гостро промовив Ярош, i його холоднi, злi очi блиснули.

— Нi, що не кажи, а в старовину не так було! — знов правив своє Кучма. — Тодi ти знав, що ти в товариствi воїн i що всi за тебе, як один, стоять! По правдi робили! А тепер такого вже нема… I того не було, щоб коновод поганив руки пальтом яким абощо. Тодi кожен знав: наше дiло — степ! Там ти собi вольний, — шукай вiтра в полi! Та й коноводи ж якi були! Хоменко, отаман, дак той раз за одну нiч сам вивiв п'ятеро коней!.. Ото люди!.. А тепер що? Пху!.. Дрiбнодухi всi!

Кучма вже здорово випив, а випивши, вiн завсiгди вихваляв старовину, що як добре тодi було, i лаяв молодих…

— Брехня! — гримнув кулаком по столу Патрокл, аж пляшки й чарки задзвенiли. — Брехня! Є й тепер такi коноводи — орли!

— А де ж ти їх бачив? — спитав, глузуючи, Кучма.

— Де? На Кубанi!

— А хiба ти там був?