Серед темної ночi

— От так молодець!.. Це понiмаю!.. Щоб наша слава не пропадала!.. А, проклятi дерiї! — репетував уже зовсiм п'яний Патрокл. — Ви радi б нас у ложцi води втопить, бо ми злодiї, а ви чеснi! Брешете! Самi ви злодiї, усе по закону крадете. А ми не злодiї… Треба їсти — приходимо й беремо!.. Так, беремо!.. I воюємось з вами!.. Ви нас убиваєте, а ми з вами воюємось!.. Хто подужає, той i прав. Homo homini lupus est. А хто воює, той — герой! А ви чорт зна що, мужлаї!.. А я — Патрокл Хвигуровський… Патрокл — герой. Хвигура — образець…

I його п'яна голова вже схилялася на стiл.

IV

Роман хоч i лiг звечора п'яний, але хазяї, клопочучись пiд вiкном, збудили його дуже рано. Ледве прокинувся, згадав про вчорашнiй свiй замiр, i думка про це нове дiло вже не дала йому спати. Йому не лежалося. Вiн схопився, одягся… В цю мить почув, що хтось береться за дверi i хоче до нього ввiйти. Дверi вiдчинилися.

— Левантина!..

— Романочку! Братику! Не займай мене!.. Дай менi вiдпочити!.. Я вiд хазяїна втекла… Усю нiч блукала… Не займай мене… Забожись, що не займеш!..

— Ну, та шо ти! Та хрест меня побей, коли я що-небудь!.. — забожився швидше Роман, iзрадiвши. Iди та лягай спать! А, бiдняга!..

Його маленька свiтличка перебита була в кiнцi, i за тiєю лересiчкою шальовочною вiн спав. Туди вiн i повiв Левантину. Вона впала на лiжко i зараз же заснула. Вiн постояв, подивився на неї, усмiхнувся, тодi зачинив за нею дверi в свiтлицю i пiшов з дому, замкнувши кватирю.

Iшов вулицею такий задоволений та радий. Сама прибiгла! Ну, нехай виспиться, — однак вона його рук не мине. Та тепер йому й не до неї. Адже вiн учора забожився, що сьогоднi пiдуть у Диблi. Треба вмовитись, щоб хлопцi були готовi.

Вiн пiшов до Яроша, але того не було дома. Не знала й жiнка, куди пiшов. Роман зазирнув до чайної,- i там його не знайшов. I де вiн у чорта подiвся?

Роман пiшов блукати по городу по всяких закутках, де мiг зустрiти Яроша. Нiхто нiде його не бачив…

А Левантина тим часом спала. Спала довго, до пiзнього обiду. Щось її нарештi збудило. Розплющила очi, глянула на хату i спершу не могла зрозумiти, де вона. Чи се ще нiч? У маленькiй комiрчинi темно. Нi, он крiзь не зовсiм прихиленi дверi видко щiлину свiту. Чи це їй сниться? Ба нi, за дверима щось гомонить… Романiв голос… Вiдразу згадала все.

— Яв тебе два раза бил, усюди шукал, — казав комусь Роман.

— Ходил до Хведорченка, щоб за свидетеля бил, — одповiв хтось невiдомий.

— Да, я й забул… Ну, а в Диблi хлопцi готовi? Диблi? Левантинине село?

— А ти таки думаєш? — питався незнайомий голос. — А єслi не пощастить?

— Ще й как пощастить! — одказав Роман i почав упевняти свого гостя: розказував усе, як треба зробити, доводив…

Спершу Левантина мало що розумiла. Але дедалi все виразнiше й зрозумiлiше виявлялося їй те дiло, що мало статися…

— Я вас бросю в ярку, — сказав нарештi Роман. — Как запалю, то ви немножко посидiть, пока народ згвалтується та побiжить на пужар. Тогда вже й ви… Найлучче берiть у третiй хатi скраю злєва, — Панас Гаман, — у його ха-ароших коней троє. От трьом i бу-деть робота. А сколько всех нас будеть?

— 3 тобою шестеро.

— Харашо. Дак двом приказать, щоб селi аж возлi млина. Знаєш? Там саме возлi млина у Середенка конi — велика хата, а возлi неї тополя… Усе люди й сторожi будуть на пужарi, то вам воля будеть!

— Смотри, сам не попадись! — перестерiгав гiсть. — Тепер вони знають, хто в їх конi брал, то будуть на тебе засiдать.

— Чортового батька попадуть меня! — вiдказав Роман. — Я знаю, куди тiкать… Ат, чорт! — схаменувся вiн.

— Чого ти?

— Та я й забил, шо ми не самi в хатi.

Вiн пiдiйшов до дверей i зазирнув у щiлину.

— Нє, спить.

— А хто там?

— Дєвка одна.

— Туди к чорту! Чого ж ти не сказал? От роззява! Усєм би ти мастак бил, єслi б только не так панькався з бабами. Ну шо, єслi послишала?

— Нє, так спить, шо не послишить.

— Ходьом у сенi, чи що.

Вони вийшли i розмовляли довгенько ще в сiнях. Тодi Роман вернувсь у хату, мабуть, по шапку, i кудись удвох пiшли.

А Левантина чула вже досить, щоб зрозумiти все… Тепер вона знала, чим зробився Роман i хто брав у їх на селi конi… Коновод!.. Злодiй!..

Боже єдиний! За що ти так караєш її? Покарав коханням, покарав i коханим!..

Злодiя покохала!..

Тяжким болем проймало їй душу, розривало серце. Мало вона зазнала, дак ще це!..

Зiрвалася з лiжка: тiкати! Тiкати звiдси!

Побiгла до дверей, торкнулася до них, — дверi були замкненi. Кинулася до вiкна, — воно не вiдчинялося.

Вона сидiла як у тюрмi.

Вона ж мусить тiкати вiдсiля швидше, швидше. Мусить бiгти в своє село, перестерегти Струка, перестерегти людей, щоб береглися, щоб запобiгли лиховi. Вона повинна сказати… Що сказати?

Що Роман — злодiй, палiй! I його вiзьмуть до тюрми, судитимуть, може, й на Сибiр зашлють… I вона пошле його на Сибiр?

Ця думка вiдiбрала в неї враз усю ту силу, що була прокинулась. Знеможена вiдразу, сiла i схилилась на стiл.