Шагренева шкіра

— Мойсей, Сулла, Людовік Одинадцятий, Рішельє, Робесп’єр і Наполеон це все, може, одна й та сама людина, що з’являлась у різних цивілізаціях, мов комета на небі! — озвався якийсь баланшист[48].

— Нащо спокушати провидіння? — сказав Каналіс, постачальник балад.

— Ет, що там провидіння! — вигукнув, перебивши його, «знавець». — У світі нема нічого гнучкішого.

— Але ж, добродію, Людовік Чотирнадцятий занапастив більше людей, щоб викопати водопровід для пані де Ментенон, ніж Конвент заради встановлення справедливих податків, єдності закону, заради націоналізації й рівного поділу спадщини, — озвався Массоль, молодик, що став республіканцем, бо йому бракувало одного складу перед прізвищем.

— Добродію, — відповів йому Моро, багатий поміщик звідкись з берегів Уази, — для вас кров дешевша за вино. Та, може, ви хоч тепер зоставите людям голови на в’язах?

— А нащо? Хіба принципи соціального порядку не варті кількох жертв?

— Бісіу! Чуєш? Оцей буцімто республіканець гадає, що голова отого поміщика годиться на жертву! — сказав один юнак своєму сусідові.

— Люди й події — ніщо, — розвивав далі свою теорію республіканець, раз по раз гикаючи. — Тільки в політиці та філософії є принципи й ідеї.

— Яке страхіття! І вам не шкода буде вбивати своїх друзів заради якогось там одного слова?

— Ет! Людина, здатна до докорів сумління, — це і є справжній злочинець, бо вона знає, що таке чеснота, тоді як Петро Великий і герцог Альба — це системи, а корсар Монбар — це організація.

— Але хіба суспільство не може обійтись без ваших «систем» і «організацій»? — спитав Каналіс.

— О, безперечно! — вигукнув республіканець.

— Мені від вашої дурної республіки вже з душі верне! Не можна спокійно розрізати каплуна, щоб не знайти в ньому аграрного закону.

— Твої переконання чудові, мій маленький Бруте, нафарширований трюфелями! Але ти схожий на мого слугу: той дурень так тяжко одержимий манією пристойності, що якби я полишив йому чистити мої вбрання так, як він хоче, то ходив би голий.

— Звірюки ви! Хочете чистити націю зубною щіткою! — відказав республіканець. — По-вашому, правосуддя небезпечніше за злодіїв.

— Хе! Хе! — засміявся адвокат Дерош.

— Які вони нудні зі своєю політикою! — озвався нотар Кардо. — Зачиніть двері. Нема такої науки або чесноти, що була б варта хоч однієї краплі крові. Якби ми спробували підбити підсумок істині, то, може, переконалися б, що вона — банкрутка.

— Е! Напевне, дешевше буде по-лихому замиритись, ніж по-доброму посваритись. Тому я всі промови, виголошені з трибун за сорок років, віддав би за одну форель, за казку Перро або за малюночок Шарле.

— Ваша правда! Подайте-но спаржу... Бо, врешті, свобода породжує анархію, анархія веде до деспотизму, а деспотизм вертає нас до свободи. Мільйони людей загинули, так і не домігшися тріумфу жодної з цих систем. Чи це не порочне коло, в якому весь час обертатиметься моральний світ? Коли людина гадає, ніби щось удосконалила, насправді вона тільки щось переставила з місця на місце.

— О! О! — вигукнув Кюрсі, водевіліст, — Тоді, панове, я виголошую тост за Карла Десятого, батька свободи!

— А хіба не так? — спитав Еміль. — Коли деспотизм є в законах, тоді свобода — в звичаях, і навпаки.

— Випиймо за дурість влади, що дає нам таку владу над дурнями! — сказав банкір.

— Е, любий мій! Наполеон принаймні лишив нам славу! — вигукнув морський офіцер, що ні разу не плавав далі Бреста.

— Ет, слава — невигідний товар. Коштує дорого й дуже нетривка. Чи це не в ній виявляється егоїзм великих людей, так, як у щасті — егоїзм дурнів?

— Мабуть, ви дуже щасливі.

— Перший, хто обгородив свою власність, був безперечно слабкою людиною, бо суспільство вигідне тільки людям слабосилим. Дикун і мислитель, хоч вони перебувають у протилежних кінцях духовного світу, однаково бояться власності.

— Отакої! — гукнув Кардо. — Якби не власність, як ми могли б укладати нотаріальні акти?

— Ой, горошок неймовірно смачний!..

— А священика другого дня знайшли мертвого в ліжку...

— Хто тут говорить про смерть? Не жартуйте! Я маю дядька...

— І ви, очевидно, зневірилися в тому, що він помре.

— Звісно!

— Слухайте, панове! Як убити свого дядька. Тихо! («Слухайте! Слухайте!»). Треба спершу взяти дядька, товстого, жирненького, щонайменше сімдесятирічного, такі дядьки найкращі. (Загальне пожвавлення). Нагодуйте його під якимось приводом паштетом з гусячої печінки...

— Ет! А в мене дядько високий, худий, скупий і не обжера.

— О, такі дядьки — це потвори, що псують нам життя.

— А коли він наїсться й перетравлюватиме з’їдене, — провадив оповідач, — скажіть йому, що його банкір збанкрутував.

— А коли він це витримає?

— Підсуньте йому гарненьку дівчину!

— А коли він... — озвався ще один і похитав головою.

— Ну, тоді це не дядько, дядьки в принципі всі ласолюби.

— Малібран уже не бере двох верхніх нот.

— Та ні!

— А я кажу — так!

— От-от! «Так» і «ні» — хіба не до цього зводяться всі релігійні, політичні й літературні міркування? Людина — це блазень, що танцює над прірвою!

— Вас послухати, то я дурень.

— Навпаки — це якраз тому, що ви не слухаєте мене.