Що знає вітер

— Там є ще, — пробурмотів Оїн, проігнорувавши моє запитання — так, ніби для пояснення було потрібно забагато сил.

Я перейшла до наступної світлини в купці, що лежала переді мною.

На ній було зображено Оїна, коли він був маленьким хлопчиком: великі очі, веснянкувате обличчя та прилизане волосся. Одягнений у короткі штанці, довгі шкарпетки, жилет і маленький піджачок. У руках тримав картузика. Позаду нього стояла жінка із суворо зімкненими вустами, яка поклала руки йому на плечі. Може, вона й була по-своєму гарна, та водночас здавалася надто підозріливою, щоб усміхнутися.

— Хто це?

— Моя бабуся, Бріджид Ґаллагер. Мати мого батька. Я називав її бабунею.

— Скільки тобі тут років?

— Шість. Бабуня того дня була мною дуже незадоволена. Я не хотів зніматися без решти рідних. Але вона наполягла на тому, щоб ми знялися лише вдвох.

— А ця? — Я взяла наступну світлину. — Розкажи мені про цей знімок. То твоя мама — у неї тут довше волосся — і лікар, так?

Коли я придивилася до світлини, моє серце затріпотіло. Томас Сміт дивився згори вниз на жінку поруч із собою, наче в останню мить не зміг утриматися, щоб не перевести на неї погляд. Вона теж дивилася вниз із таємничою усмішкою на вустах. Вони стояли на невеликій відстані, але гостро усвідомлювали присутність одне одного. А крім них, на фото не було більше нікого. Цей знімок був дивовижно відвертий як на ту епоху.

— Томас Сміт був… закоханий в Енн? — спитала я, затнувшись і несподівано затамувавши подих.

— Так… і ні, — тихо мовив Оїн, і я насуплено поглянула на нього.

— Що це за відповідь? — запитала я.

— Правдива.

— Але ж вона була заміжня за твоїм батьком. І хіба ти не сказав, що він був найкращим другом Деклана?

— Сказав.

Оїн зітхнув.

— Ого. Тут є якась історія! — радісно вигукнула я.

— Так. Є історія, — прошепотів Оїн. Його очі заплющились, а вуста затремтіли. — Чудова історія. Я дивлюся на тебе й завжди мимоволі згадую її.

— Це ж добре, хіба ні? — запитала я. — Згадувати — це добре.

— Згадувати — це добре, — погодився він, але водночас скривився, а тоді вчепився в ковдру.

— Коли ти востаннє пив знеболювальне? — різко спитала я.

Кинула знімки й помчала по пігулки, що стояли на стільниці в його ванній кімнаті. Витрусила одну тремтливими руками й налила води у склянку, а тоді підняла Оїнову голову, допомагаючи йому запити. Я хотіла, щоб він лежав у лікарні, в оточенні людей, здатних про нього подбати. Йому ж хотілося бути вдома, зі мною. Він провів у лікарнях усе життя, піклуючись про тих, хто хворів і помирав. Коли в нього шість місяців тому діагностували рак, Оїн спокійно оголосив, що не лікуватиметься. Він пішов назустріч моїм слізним тирадам і вмовлянням лише в одному: погодився усувати свій біль.

— Енні, дівчинко, тобі треба повернутися, — сказав він трохи згодом. Від пігулки його голос став примарним і тихим.

— Куди? — з важким серцем запитала я.

— До Ірландії.

— Повернутися? Оїне, я ніколи там не була. Хіба ти забув?

— Мені теж треба повернутися. Візьмеш мене із собою? — невиразно спитав він.

— Я все життя хотіла поїхати з тобою до Ірландії, — прошепотіла я. — Ти ж знаєш. Коли ми поїдемо?

— Коли я помру, ти відвезеш мене туди, повернеш.

У моїх грудях чітко відчувався біль, який кусався та звивався, і я щосили спробувала дати йому відсіч, знищити його, та він виростав знову, як волосся Медузи[6], і його виткі відростки виливалися в мене з очей гарячими рясними ручаями.

— Не плач, Енні, — попросив Оїн таким кволим голосом, що я доклала всіх зусиль, аби стримати потік сліз, бодай заради того, щоб урятувати його від страждань. — Нам немає кінця. Коли я помру, відвези мій попіл до Ірландії і звільни мене посеред Лох-Ґіллу.

— Попіл? Посеред озера? — перепитала я, намагаючись усміхнутися. — Хіба ти не хочеш бути похованим біля церкви?

— Церкві потрібні лише мої гроші, та мою душу, сподіваюся, забере Бог. Те, що від мене залишиться, має бути в Ірландії.

Заторохтіли вікна, і я підвелася, щоб засмикнути штори. По шибках тарабанив дощ — типова для кінця весни злива, що загрожувала східному узбережжю весь тиждень.

— Вітер виє, як пес Кулана, — пробурмотів Оїн.

— Обожнюю цю історію, — сказала я і знову сіла біля нього. Він заплющив очі, але продовжував говорити — тихо розмірковуючи, наче пригадуючи.

— Енні, це ти розповіла мені історію про Кухуліна. Мені було страшно, і ти дозволила мені спати у твоєму ліжку. Док стеріг нас усю ніч. Я чув голос того пса у вітрі.

— Оїне, я не розповідала тобі історії про Кухуліна. Це ти мені її розповідав. Безліч разів. Мені її розповідав ти, — поправила я його й підтягла на ньому ковдру. Він схопився за мою руку.

— Так. Я розповів тобі. Ти розповіла мені. І розповіси мені знову. Що насправді було першим, знає тільки вітер.

Він задрімав, а я тримала його за руку, слухаючи зливу й занурюючись у спогади про нас. Коли мені було шість років, Оїн став моєю опорою та опікуном. Він обіймав мене, коли я ридала за батьками, які вже не повернуться. Мені відчайдушно хотілося, щоб він зміг обняти мене знову, щоб ми змогли почати спочатку, бодай для того, щоб прожити з ним ще одне життя.