Що знає вітер

— Оїне, як я без тебе житиму? — затужила я вголос.

— Я тобі більше не потрібен. Ти вже геть доросла, — пробурмотів несподівано. Я гадала, що він міцно заснув.

— Ти завжди будеш мені потрібен, — заплакала я, і в нього знову затремтіли губи: він розумів, яку відданість виражали мої слова.

— Ми ще зустрінемося, Енні.

Оїн ніколи не був релігійний, і ці слова мене здивували. Його виростила бабуся, яка була ревною католичкою, але мій дідусь покинув релігію у вісімнадцять, поїхавши з Ірландії. Він наполіг на тому, щоб я навчалася в католицькій школі у Брукліні, та цим моє релігійне виховання й обмежилося.

— Ти справді в це віриш? — прошепотіла я.

— Я це знаю, — сказав він, розімкнув важкі повіки й тужливо поглянув на мене.

— А я — ні. Не знаю. Я дуже тебе люблю і не готова відпустити.

Я плакала всерйоз, уже відчуваючи його втрату, свою самотність і довгі роки попереду без нього.

— Ти вродлива. Розумна. Багата. — Він кволо засміявся. — І всього цього досягла сама. Ти і твої історії. Енні, дівчинко, я дуже тобою пишаюся. Дуже. Але в тебе немає життя поза книжками. Немає любові. — Його очі затуманились і оглянули простір поза моєю головою. — Поки що немає. Енні, пообіцяй мені, що повернешся.

— Обіцяю.

Після цього він заснув, а я заснути не змогла. Я залишилася поряд, прагнучи його присутності, слів, які він міг вимовити, втіхи, яку він завжди мені давав. Він прокинувся ще раз, задихаючись від болю, і я допомогла йому проковтнути ще одну пігулку.

— Будь ласка. Будь ласка, Енні. Неодмінно повернися. Ти конче потрібна мені. Нам обом.

— Про що ти, Оїне? Я тут. Кому я потрібна?

Він марив, плавав у своєму болю, поза межами свідомості, а я могла хіба що тримати його за руку й удавати, ніби все розумію.

— А тепер спи, Оїне. Так біль легше буде витримати.

— Не забудь прочитати книжку. Він кохав тебе. Він неймовірно тебе кохав. Він чекав, Енні.

— Хто, Оїне?

Я не стримала сліз, і вони закрапали на наші переплетені руки.

— Я сумую за ним. Стільки часу минуло…

Дідусь тяжко зітхнув, так і не розплющивши очей. Те, що він побачив, було в його пам’яті, в його болю, і я дозволила йому марити, аж поки белькотіння не перейшло в неглибоке дихання й неспокійні сни.

Ніч закінчилася, настав новий день, але Оїн уже не прокинувся.