Щоденник однієї зради

Чужинець відчуває, як їхні погляди ножами впиваються йому в спину. Ножик, ніж. Продовжує підйом. Увесь час спиняється, щоб передихнути. Таке відчуття, що валіза важчає. Попри ранковий вітрець, що продуває сорочку й загрожує зірвати капелюх, відчуває, як піт, краплина за краплиною, виступає на чолі, біжить з пахв, лишаючи вогкі доріжки. Не такий він уже й молодий. Скоро стукне шістдесят, хоч він і не хоче в це вірити, роки назад не вертають, життя йде своїм шляхом. Він ступає сходинками до «Вітряка», наче Дон Кіхот, а воно спускається назустріч, швидко дріботить ногами, наче тахікардія, яка іноді починає шалено гупати в його грудях, забиваючи дихання.

Дивиться праворуч, бачить у глибині розшукуваний пансіон. Якась жіночка, симпатична, навіть дуже нівроку, років десь сорок, хтозна, спершу вагаючись, а потім рішуче підходить до нього й питає, чи він той пан, якого вона чекає.

— Так, це — я! — натужно відповідає він, і вона без зайвих розмов проводжає його до номера.

— Стомилися, мабуть.

— Так, — коротко відповідає він. У таких випадках багатослів’я зайве; та й що можуть сказати одне одному дві незнайомі людини?

Піднімаються тісними сходами. Біля першої росте розкішний трояндовий кущ. Червоні квіти в оточенні зеленого листя випромінюють свіжість і їхній аромат просотується глибоко в його груди. Спиняється на мить. Пестливо торкається однієї квітки. Уже й не пригадує, коли він виказував стільки ніжності. І раптом, наче усвідомивши це, він відсмикує руку. Насуплює брови. Підходить до кімнати, але пахощі вже лишилися на його пальцях, мов провина, злочин, який не анулюється за строком давності.

— Це моя гордість, — каже господиня про троянди, і ось між двома незнайомими людьми вже ледь не зав’язується розмова на таку ніжну тему: про квіти, можливо, і про птахів, про природу, зірки, як є настрій, ніколи не кажи ніколи. Та схоже на те, що ця спроба поговорити приречена, чужинець щось буркає собі під ніс, замикається в собі, невдалий момент, ні.

Кімната досить симпатична, нічого особливого, звісно, як і в усіх кімнатах, що винаймаються на островах. Ліжко, стіл, два стільці, усе пофарбоване в блакитні кольори Егейського моря. Та на балкончику його чекає справжнє диво. Він міг би стати романтичним раєм для закоханих парочок. Виноградна лоза з недозрілими гронами, побілені кам’яні виступи для сидіння під стіною, а замість столу цільний шмат сланцю, зіпертий на широкий глиняний глек. По краях герань і пеларгонія в горщиках на жардин’єрках, червоні, рожеві, білі квіти — буяння всіх кольорів. Звідси можна насолоджуватися видом на поселення й порт, аж доки зором не загубишся у відкритому морі. Безкрая синь, білі буруни, скелі та вітер. І він знову віддаляється, його погляд, скерований у далечінь обрію, заглиблюється в безодні власної душі, линучи до іншого життя, далекого й минулого. Отут починається людина, отут вона й закінчується. Море, оце море, море.

— Ви вже бували на острові? — неочікуване питання господині повертає його на землю. Лише зараз він усвідомив, що забув про неї, а вона ж стоїть поруч. Неймовірно, скільки може виринути з пам’яті в проміжку між запитанням і відповіддю. Усе промайнуло перед його очима, усе життя стислося до сліпучої цятки, яка спалахнула й миттєво згасла.

— Так, багато років тому.

— Тож околицю знаєте?

— Авжеж! — різко до неї, а очі дивляться в інший бік зі сподіванням, що неприємній розмові настане край.

— Тоді не буду заважати. Вам треба перепочити з дороги. Гарного відпочинку!

— Дякую! — у відповідь з якимось полегшенням. Якраз вчасно, міг би додати, але не сказав нічого.

— Я живу навпроти. Якщо щось знадобиться, кличте, не соромтеся! — підбадьорливо додала вона. А що ще казати власниці пансіону незнайомому чоловікові, який не в настрої і чиє ім’я навіть не запам’ятала? Банальності, як і годиться за таких обставин. Ні більше, ні менше.