Щоденник однієї зради

Зараз він відчув утому. Єдине бажання — впасти на ліжко й провалитися в сон, цього близнюка смерті, утім, він зголоднів. Друга тілесна потреба перемагає першу. Та й як можна заснути на голодний шлунок? Він знову спускається в порт. Проходячи лабіринтом вузьких хідників повз відчинені вікна, суміш ароматів — печеня, тушковане м’ясо, риба, овочі — б’ють йому в ніс, змушують скрутитися шлунок, нагадуючи про хронічну виразку. Обходить кав’ярню й виходить до моря. Прямує до кінця порту на схід, узявши курс на Пальмове узбережжя. Зупиняється біля старої двоповерхової садиби, з тих старовинних аристократичних маєтків, які розкидані по всьому Середземномор’ю. Фарба на дверях вицвіла, дерево струхлявіло. Побиті шибки в рамах верхнього поверху схожі на роззявлені роти, у яких бракує багатьох зубів. На дорозі лежить відлущена побілка стін, липне до його ніг. Усе свідчить про тривале запустіння. Жодного натяку на присутність людини. Але чому б не спробувати? Що втрачати? Він береться за демонічну фігурку на дверному кільці й стукає — раз, два, три; так-так-так. Нічого, ніхто не відчиняє. Повертається й налаштовується вже йти геть, коли на вулицю вискакує якась бабця. Її хирляве тільце бовтається в широкій спідниці, а з-під хустки вибивається сиве волосся.

— Когось шукаєте?

— Ем... кира Анестиса, власника таверни. — Виглядає спантеличеним.

— Кого? Він уже десять років як віддав Богові душу. Торік і дружина його померла. В Атенах, у дочки. А що вам від нього треба?

— Та взагалі нічого, — відповідає й пришвидшує крок. Не має настрою теревенити. Налягає на ноги, як побитий пес.

Кир Анестис... Отут, на першому поверсі була його таверна. Три літа промайнули в ній. Кожна страва —гастрономічна подорож у вже забуті секрети острівної кухні. Навпроти, на пагорбі, буквально за два кроки була його комора, у якій колись зберігали збіжжя, а потім перетворили на кількаденний, досить пристойний, прихисток для студентів. Ззовні поставили похідний душ. Рушає туди. Завмирає на місці, бо там, де колись була комора, зараз лише її руїни. Цегла впереміш з балками. Руїни, усе — самі руїни. А за ним, там, де були грядки кира Анестиса, його кабачки, його баклажани, його помідори, — усе поросло травою, потонуло в кущах і колючих реп’яхах. Розвер­тається.

Заходить у першу ж таверну, яка трапилася біля моря. Відмовляється від традиційних грецьких страв, які пропонує офіціант, відчуває огиду до його улесливості, усіх цих вишколених дякую та звісно, пане. Якщо б він мріяв про субординацію, пішов би до війська. Замовляє щось перекусити нашвидку: козячий сир, картоплю, салат зі щириці. Розраховується й іде. Вертається до «Вітряка» так, наче його хтось переслідує. Острів’яни невідступно стежать за ним увесь час, поки він у своїй лляній сорочці вештається вулицями, сидить у таверні, дивиться довкола, мов ошелешений. Цілком зрозуміло, що б він не робив, його голова зайнята іншим. Навіть коли він зникає з поля їхнього зору, у них виникає відчуття, що він отам, бреде провулком, їм здається, що вони бачать, як вітер напинає біле лляне полотно й у ньому метляється його фігура.

2

Причиняє за собою двері. Весь світ лишився ззовні. Людські голоси, сюрчання цикад, крики чайок зникають. Світло, таке пряме й безжальне, б’ється в зовнішні стіни, повзе по гіпсових прикрасах, черепиці, вишукуючи тріщини, пустоти, щоб залізти в кімнату. У нього з’являється враження, що він чує його приглушене бурмотіння, схоже на звук хвиль, які лижуть край землі. Провалюється в мовчанку своєї самотності, наче занурюється в небуття. Зі звуків — лише шашіль, що методично точить стіну, та вітер, який свистить у віконницях. Лягає вдягненим на ліжко. Валіза лежить посеред кімнати нерозібрана, там, де він її кинув. Зазвичай розпорядок дня для нього є річчю імперативною. Цьому його навчила археологія: ведення щоденника, класифікування, типологізація. Будь-яке відхилення ламає весь лад, позначається на його фізіології серцевою аритмією з симптомами задишки.

За мить він зіслизає в сон, наче провалюється все глибше в клуби хмар і пуху. Летить сторч у провалля, тіло стає все невагомішим, аж доки зовсім не зникає, розвтілюючись, тече в простір несвідомого, у первинну немовлячу летаргію. Кажуть, коли спиш, уві сні проживаєш життя іншої, реальної людини. А коли днюєш ти, той бачить уві сні твоє життя. Десь така людина проживає у своєму сні страховинне життя Дукареліса.