Щоденник однієї зради

Він хотів би прослизнути в її голову й подивитися зблизька на думки, та й загалом мав відчуття, що може простягнути руку й доторкнутися до неї. Вона відчуває, що хтось наче пальцями торкається її волосся, і здивовано озирається, але це просто гра її уяви, ззаду нікого нема, до неї торкається лише вітер. Потім вона дивиться вниз на узбережжя, обводить поглядом затишну, безвітряну бухту, а тоді задивляється у відкрите море, наче прагне там щось знайти. Потім її погляд перебігає на півострів, що випростався попереду. Два кораблі із заморських країв повільно запливають у порт. Вони — перші, що припливли на острів цієї весни; гарна ознака того, що незабаром килі й інших кораблів почнуть пінявити води Егеїди, а чоловіки острова теж вирушать у далекі мандрівки. Гребці сидять двома рядами й ритмічно вдаряють морську гладінь. Форми цих кораблів відрізняються від видовжених кікладських. У місцевих корпус був більш кутастим, що дозволяло розвивати швидкість, а ніс тягся вгору, завершуючись скульптурою риби. У цих навпаки є щогла та вітрила, зараз згорнуті через штиль, а також висока корма. Новоприбула команда відпочине на їхньому гостинному острові, поповнить припаси води та продовжить шлях до великих Кікладських островів. Там вони обміняють свої екзотичні товари: двосічні ножі, буси, коштовне каміння, прикраси, кікладські глечики та статуетки. На Тері візьмуть пемзу, На Наксосі — корунд, на Паросі — мармур, на Мілосі — обсідіан, на Сифносі — мідь, свинець та срібло. Їхні голоси долітають аж сюди, вона чує чужинську мову, коли вони скидають кам’яні якорі й зістрибують на мілину.

Кассіопі захотілося кинутися до ущелини за пагорбом, нарізати там лози й наплести з неї круглі й прямокутні кошики, з ручками та без, килимки. Як же вона про це не подбала вчасно?! Можна б було наміняти в чужинців багато чого корисного. Але нічого, ще наплете і їх відвезе якось її ладо на Наксос чи Даскальос на своєму довгому човні. Вона йде брукованими вуличками поселення й доходить до стежки. У руках стискає серп з обсидіановим лезом, чоловік торік виміняв його на Мілосі, коли поселення відправило туди цілий великий корабель.

Дивиться в небо, по-весняному світле. Певно, день буде теплим і його не зіпсують окремі хмарини на обрії. Довкола неї все вкрите анемонами, стокротками, лілеї повипиналися поміж скель, дикі трави налилися соками, на них ще тримається вранішня роса, матусенько рідна, як же гарно! Вона згадує померлу маму й те, як вони ходили разом по трави. Над головою бавляться ластівки, крутяться, пірнають стрімко вниз, аж торкаючи крилом землю, хапають на льоту дрібних комах. У вишині небо розтинають бджолоїди, вона чує їхні крики й проводжає поглядом. Весь час на стежині їй трапляються молоді дівчата з поголеними голівками. Вони тримають кошики, куди збирають шафран для підношень Богині в ці дні, коли земля ожила, а смерть і довгі зимові ночі поступилися життю та денному світлу. Дорослі жінки піднімаються схилами, несучи в руках оберемки квітів. Вони наділи прикраси, сережки та намиста, їхні ланіти й вуста пофарбовані свинцевими білилами.

Тепер вона починає спускатися схилом з іншого боку, проминає густо насаджені дикорослі оливкові дерева й занурюється в ущелину, зникаючи між кипарисів. На її дні дзюркотить струмок. Довкола шугають сині та червоні бабки. Вона збиратиме очерет, обираючи рослини з міцними стеблами. Увесь цей час їй увижається, що за нею невідривно стежить пара очей, що вона не сама в цих хащах. Невже це сама Велика Богиня? Усе у світі несе на собі печатку її присутності. Вона вдихає в усе життя, відроджує те, що померло тоді, коли дні покоротшали, а ночі подовшали. Усе набуває сенсу завдяки їй, матінко. Молода жінка знає, що коли дні її земного життя добіжать до кінця, вона продовжить існувати в комусь іншому і це їй відкриє Велика Богиня в мить вирушання у Велику Мандрівку.

Вона розсуває очерет, оглядає стеблини. Вибирає потрібні й підсікає вправним ударом, потім складає на купу. Раптом за нею чується якійсь тріскіт, матусю. Дика качка з блакитним оперенням тріпоче крилами й приземляється в крихітний ставочок. Це — знак. Велика Богиня поруч і благоволить їй. Шурхіт листя — це шелест її шат по травах і землі. Вона затримується й розглядає божисте втілення, та витягує шию, косить на неї оком, а потім знову розправляє крила й зникає за очеретом. Вона здригається, матусю, відчуває гострий швидкий укол в міжребер’ї, це — доторк Богині.

Кассіопа швидко зв’язує нарізаний очерет, рогіз, якесь зілля у снопи, закидає на плечі й вирушає назад до поселення. За скелями вона бачить двох підлітків з поголеними головами та косицями на потилиці, що спадають на плечі мов водоспад. Вони тримають луки й ховаються, чекаючи на дрібну звірину та птахів — зайців і куріпок. Ще далі чабан випасає стадо.