Щоденник однієї зради

Наступного дня Дукареліс з’явився ні світ ні зоря і несміливо спробував ще раз до неї підступитися й просити вибачення. На цей раз двері перед ним відчинилися. Вона дивилася на нього з дзеркала, згорнувши руки наче крила на грудях, як у жінок на кікладських статуетках. Крізь вікно скоса в кімнату било сонячне проміння, у густому світлі якого клубочилися частки пилу. Нарешті вона відчула його присутність і могла знову грюкнути дверима перед носом, але не зробила цього. Це підбадьорило його.

— Маріє, — почав він, видихнув і нерішуче зупинився на порозі, — будь розсудливою! Це була хвилинна слабкість. Кожен може оступитися. Спробуймо не руйнувати те, що будували стільки років? Чорт забирай, я ж знаю тебе змалку...

Вона різко повернулася в його бік і подивилася прямо в очі. У її погляді бриніла ненависть, огида, знецінення, потроху від усього. Мішки під очима.

— У мене таке враження, що ми вже давно не живемо як подружжя, але я все не могла цього збагнути. Ти дозволяв увесь цей час мені жити в облуді та лицемірстві.

— Ні, неправда... — спробував захиститися Дукареліс.

Вона обірвала його:

— Якщо тобі потрібна свобода, я не перешкоджатиму й подам на розлучення...

— Я не хочу, — видихнув Дукареліс, — я не хочу розлучатися з тобою.

— Раніше про це слід було думати! І справді, скільки часу все це коїться за моєю спиною?

Дукареліс сполотнів. Зіщулився, безсило опустивши руки. Подивився собі під ноги, потім через вікно на вузький хідник. Зробив один-два кроки в кімнату й промимрив:

— Останні три тижні.

Обоє замовкли, кожен дивився у свій бік. Кожен перебував у своєму світі, в іншій галактиці. Два світи, що розташовані поруч, але кожен ігнорує існування іншого. Першим перервати мовчанку вирішив Дукареліс.

— Маріє, дай мені ще шанс. Я спіткнувся... Хвилинна слабкість...

Вона знову глянула йому в очі.

— Дати другий шанс? Ну, добре, просто зараз іди й вижени ту іншу зі своєї команди, і я дам тобі шанс. Нумо, не зволікай, корабель незабаром відходить...

Дукареліс закляк на місці. У глибині душі він уже ні на що не розраховував. Але ж ось замріяла слабенька, проте надія. У ту мить він був цілком відвертий, ні, він не хотів розлучатися. А ще його лякав галас, що може здійнятися на острові. Як, утративши обличчя, він продовжуватиме розкопки? Дружина стояла навпроти, уперши руки в боки. Чекала...

Він опинився в пастці, наче якась гігантська клешня підхопила його й пожбурила у вир розбурханого моря. Йому здавалося, що він потрапив під мікроскоп і його розглядають, рахують вдихи і видихи, рухи, перепади настрою. Неначе якийсь ентомолог оглянув його, визначив клас і вже готується пришпилити невидимою голкою в коробці. Він знову не міг збагнути, куди потрапив. Та перед ним і далі не було нікого іншого, крім дружини. З мішками під очима від сліз, скуйовджений волоссям, блідою шкірою. З плоті та крові — і вона вимагала відповіді.

— Але... зараз... не вийде, — промимрив він. — Лише ж два тижні лишилося. Завершимо роботи і я її прожену, от побачиш. Не влаштовуймо спектакль; ми ж станемо посміховиськом! Почекай трохи!

Марія Дукарелі іронічно посміхнулася.

— Поводься, нарешті, як чоловік, а не манірна панночка, — кинула йому вже через плече, твердо прямуючи до порту з валізами в руці.

Він не знав, що робити. Слід кинутися навздогін? Але злякався й не наважився. Здалеку він бачив, як вона піднімається по трапу й зникає в кораблі, наче величезне морське чудовисько ковтає її фігуру. Так і стояв біля будинку кира Анестиса, коли корабель розвів пари й почав розвертатися. Море спінилося, чайки оточили його зусібіч і супроводжували в напрямку відкритого моря.

31

Як він міг?.. Як міг...

Змусив мене жити в ілюзорному світі. Усі ж знали, усі ж здогадувалися, усе це відбувалося на їхніх очах, хіба ні? І кир Анестис, і кира Анньо, і Кукулес. Ось чому їхні хвіртки відчинялися в мене за спиною, ось чому вони з такою цікавістю розглядали мене в провулках. А я й гадки не мала, наївна, справжнє посміховисько, усміхалася направо й наліво мов дурненька, й уявити не могла, що відбувається в мене за спиною. Виставив мене на глум... Нащо я приперлася на цей проклятий острів?!

Як він міг... Ненавиджу його. Як він міг торкатися мене, а потім... Стільки років життя на смітник одним махом! Усе зруйнувалося в один мент.