Щоденник однієї зради

У Марії з’явилося відчуття, що вона знову повернула чоловіка собі, точніше, вона почала замислюватися, а чи взагалі губила його? Може, це були просто витівки фантазії? Підозри, які збурювали цей час її розум, поблякли. Дарма вона накидалася на нього, ті зриви та раптові зміни настрою були, певно, наслідками стресу через розкопки. Кому, як не їй, було знати, наскільки вони важливі для нього? Якщо тут, у цьому замкненому світику, й існували якісь передумови для зради, вона встигла вчасно й задушила її в зародку. Колись вона спитає й він усе розповість. Хоч і прибула вона по-змовницькому, щоб одним махом розставити всі крапки над і, здається, у цьому був сенс, і тепер все повернулося на круги своя. Їй однозначно подобався цей острів і його прості люди. У мріях вона уявляла, як вони повернуться в Атени й вона запропонує йому придбати тут якусь стару садибу, зробивши її знову придатною до життя... Чом би й ні? Хіба не тут лишився останній незайманий клаптик первісної Егеїди? Вона хотіла повертатися сюди у відпустку знову й знов, проводити з ним на Куфонисі все літо, прокидатися з жайворонками й дивитися, як з моря встає сонячний диск, а надвечір бачити з високого балкончика, як він умирає, провалюючись у морську безодню. Фантазувала навіть про переїзд на острів, коли вони обоє вийдуть на пенсію. Старішати поруч, укриватися зморшками там, де земля єднається з небом, мов первісні люди, самотні посеред безміру світу.

Отак, перебуваючи на межі між мріяннями та явою, позбавляючись від залишків підозр і складаючи плани на майбутнє, їхня безжурна прогулянка натрапила просто на пана Кукулеса. Несподіване повернення на твердь земну. Він запросив їх на завтра до себе на гостину й категорично заявив, що не прийме відмови, пане голово. Бачте, його син завтра вирушає в далеку Америку, буде жити в якихось далеких родичів у Нью-Йорку, спробує виграти щасливий квиток. Слова вистрибували в нього з рота впереміш зі слиною, наче стружка на пилорамі. Їй здалося, що він поглядає на неї з якоюсь дивною цікавістю, так, що їй аж закортіло закритися руками й відступити на крок. Та в того в очах все розгоралося якесь полум’я. Дукареліс зробив спробу відхилити запрошення.

— Пане Дукарелісе, останнім часом ви все уникаєте нашого товариства. Навіть у кафе не заглянете й не сядете за наш стіл, — жартома бідкався Кукулес і правдами й неправдами змусив погодитися та вшанувати візитом голову сільради.

Наступного вечора вони прийшли, як і домовлялися. Вона вдягла довгу чорну спідницю, у якій мала ще привабливіший вигляд, зібрала волосся у хвіст, обравши за просту, але ефектну прикрасу нитку з перлами. У Кукулеса вже зібралася рідня, але той одразу підхопився, щоб їх зустріти, пане голово, пане професоре. Столи винесли на подвір’я, розставили на них наїдки та напої. Навіть не вірилося, що колись на цій землі, у добу війн османів з венеційцями за панування в Середземномор’ї, люди голодували і їли коріння випаленої сонцем трави. Кукулесовий пестунчик, щокатий дитвак з червоним обличчям, сидів поодаль зі своєю компанією й реготав. Марії Дукареліс сподобався двоповерховий будинок господаря.

— Дістався мені в спадок від тещі, — кинувся пояснювати Кукулес. — У нас заведено, що майно матері стає приданим її першої дочки. А батькове відходить другій дочці або первістку сину. Сини мають іти в прийми до батьків дружини. Ясна річ, батьки мають подбати й збудувати хату для кожної дочки, одружені ж діти потому виділяють якусь діляночку, де будують халупку для стареньких, біля якої можна було б розбити садок чи город. Ми називаємо її герондомірі[22]; через кілька років і в мене буде така. Дочка вже на виданні, і він кивнув у бік дівчини, що тримала тацю з ракі й частувала гостей. Кукулес випростав праву руку й гучно благословив свого нащадка «їхати в чужі краї й долю шукати». У це момент Дукареліс пригадав статуетку з Кікладського музею, відому під назвою «Віншувальник»: фігурка сидить на стільці, піднімаючи рукою келих. «Егеж, — подумав він, — деякі речі таки незмінні».

Кукулесова дружина весь час крутилася поруч і нарешті господар відрекомендував її подружжю з Атен. У неї були великі, мов у косулі, очі. Здавалося дивним, як вони утворили пару з дрібними, тхорячими очицями її чоловіка.

Марія Дукарелі насолоджувалася видом зоряного неба й місяцем. Вона почала теревенити з місцевими, а ті витріщалися на неї, як на якесь диво. Пані із самих Атен, з ниткою перлів на ніжній шиї, зволила перекинутися кількома словами зі смертними. Нечувана річ! Марія випила ще кілька келишків вина. Пахощі жасмину, що буяв у кутку подвір’я, нагадали їй літні кінотеатри, пакетики із гарбузовим насінням, затишні Атенські дворики й старі добрі часи, коли не було ні бетону, ні задушливих вихлопних газів.

29