Щоденник однієї зради

Буря налетіла неждано-негадано. За день до від’їзду Марії, на зворотному шляху від розкопок до селища, укриті порохом, вони повільно йшли, Антигона жестом затримала Дукареліса біля розлогої опунції. Коли решта віддалилася — те, що ми робимо, небезпечно — вона висмикнула з гранати чеку. Макіс погрожує, що викладе все перед його дружиною. Дукареліс чув гуркіт громовиць, бачив далекі блискавки на фоні неба, яке ще не затягли хмари. Інстинктивно він провів рукою по чолу; як можна було так уляпатися, але часу на роздуми не було, пане професоре, як постелиш, так і спатимеш. Він накинувся на Антигону.

— Це ти йому розпатякала?

— Я нікому ні про що не розпатякувала. Він бачив нас біля млина, а до того — уночі, коли ми зустрілися біля скель.

— Та ми були там не більше десяти хвилин. Звідки йому відомо, де ми зустрічаємося? Він стежить?

Вона безсило знизала плачами. Звідки їй знати?

Дукареліс побачив його спину в натовпі й уп’явся очима. Він рухався з усіма й раптом — обернувся, подивився йому в очі. Його погляд закарбував їх на віддалі, поруч одне з одним і нікого довкруж. Потім Макіс знов повернувся й продовжив свій шлях.

«А раптом він блефує? Може ж таке бути?» — гарячково думав Дукареліс, але час минав і його ілюзії розвіювалися. Песимістичні настрої наростали. А якщо він справді вирішив помститися? Чим живиться скривджене кохання, як не ненавистю?

Земля йшла йому з-під ніг. Він відчував себе човником в оскаженілому морі. Душу огорнув морок. Вибору не лишалося. Йому треба зібрати в кулак усю волю й самому розповісти дружині правду. Увесь зворотній шлях він, хапаючи ротом повітря, не спиняючись не на мить, готував свої слова.

30

Однак усе, що він собі понавигадував по дорозі, пішло за вітром. Він повісив носа, уникав дивитися на неї, почав затинатися та плутати слова. Дружина затулила долонями обличчя. Її плач практично не було чутно, лише окремі схлипування. Вона відштовхнула його в безпомічній спробі наблизитися до неї. Це ж треба, додумався зараз спробувати втішити її обіймами?!

— Не чіпай мене! — ричала вона, попереджувально виставивши перед собою руку; заплющивши очі, так, наче самий його вигляд викликав у неї огиду, а він перетворився на якесь із жахливих істот, добре знаних грецькій міфології.

Зрештою, вона не втрималася й обсипала його нечуваними прокльонами. Кожне з цих слів було свіжою раною на скривавленій душі. Це й не були слова, а удари ножом. Увесь цей час він грав у свої брудні ігри в неї за спиною, зраджував її і мов хлопчик годував своїми казочками через страх прийняти правду. Боягуз! А вона ж в останні дні повірила... Яка нечиста сила змусила її сприймати все за чисту монету й перетворитися на посміховисько?.. Вона знов розридалася, згребла в оберемок одяг, запхала у валізу й зробила крок у напрямку до дверей.

Він підскочив і схопився за засув.

— Куди ти зібралася?

— Пусти. Задихаюся!

— Благаю, Маріє, перебудь тут до завтра. Не влаштовуй скандал!

— Тебе лише це цікавить? Щоб нічого ніхто не сказав про твоє добре ім’я? А я? На мене тобі начхати! — вигукнула вона й вибігла надвір.

Марія отямилася лише в таверні кира Анестиса. Той сидів поруч і намагався її заспокоїти, пропонуючи ковтнути води.

— От лихо... Та що ж з вами сталося таке? — занепокоєно по черзі запитували хазяїн таверни та його дружина кира Анньо.

— Нічого... нічого, — крізь сльози повторювала Марія.

Під очима в неї від ридань уже утворилися темні кола, сльози давно змили блакитні тіні, обличчя набуло хворобливого сірого кольору. Коли вона трохи заспокоїлася, попросила господарів знайти їй кімнату на ніч. Кир Анестис сказав, що інших кімнат, крім пансіону, на острові нема. Усе доступне житло орендували археологи, але, певно, він зможе щось придумати. У таверні є невелика підсобка, вони з дружиною постеляться там, а вона піде до їхнього будинку. І ніяких відмов він чути не хоче!

Потім прийшов Дукареліс, марно стукав у двері, та ніхто йому не відчинив. Увесь вечір з Марією просиділа кира Анньо. Вона благала її не руйнувати шлюб; доню, жінка має миритися, така вже наша доля. Не повинен один випадок чоловічої недоумкуватості зруйнувати їхнє життя. Той уже прибіг каятися, тож хай вона прийме його назад.

Марія не проронила за цей час ані слова, сиділа з червоними від сліз очами. Перед її поглядом проходило все попереднє життя. Студентство, економічна скрута, період диктатури чорних полковників, коли він співав їй «Чорна коса й очі, лагідні, мов квіти в мого кохання, що в серці живе»[23], участь у підпільних студентських групах, діяльність яких не виходила далі кімнат, де вони збиралися.