Щоденник однієї зради

Він прочитав статтю про швидке розповсюдження СНІДу поміж атенськими трансвеститами. Й історію Тодороса Вернардоса, розбійника з гладіолусами, який був знайдений повішеним у своїй камері. Не оминув також і матеріал, який містив припущення та роздуми про ліву терористичну організацію «17 листопада». Журналіст аналізував їхні квітневі та травневі заяви, які стосувалися замаху на вбивство сержанта Роберта Джада, військовослужбовця Об’єднаної військової консультативної групи США в Греції. На певну мить усі думи тяжкії зникли з його голови, навпаки, з’явилося псевдовідчуття, що й він є частиною цього світу, переймається його проблемами та викликами, підхопивши вірус масової культури присмоктуватися до кожної дрібниці в особистих трагедіях і суспільних драмах. Після тривалого проміжку часу Дукареліс знову з головою поринув у злободенність теперішнього. Газети на острів потрапляли вряди-годи, тож він перебував у цілковитій ізоляції. Можна було повірити навіть у те, що за межами цього шматка суші на шість квадратних кілометрів іншого життя на планеті зовсім не існує. Певно, щось таке відчували супутники Одіссея на острові лотофагів. Але нагальних питань вистачало з головою. Він зітхнув; як можна було так заплутати власне життя, що безнадійним видаватиметься будь-яка спроба навести лад?

І якби ж то тільки це! Просто нізвідки — хоп! — перед столиком, де його догризали докори сумління, виринула Антигона. Струн-ко! Вона кинула на нього уїдливий погляд і кивком дала зрозуміти, що кличе на розмову. І пішла в бік марини до суднопідйомників. Він відчув напад паніки, піт градом почав бігти з чола так, наче біля скроні він відчув холодний ствол пістолета. Він рвучко згорнув газету й бігцем кинувся за нею слідом, роззираючись, чи ніхто не запримітить їх разом. Наздогнавши, він підхопив її за лікоть і потягнув за вітряк. Знов озирнувся, чи немає нікого поруч.

— Ти здуріла? Нащо було приходити?

Її погляд був чорний мов ніч, готовий вибухнути від найменшого поруху. Жіночі ревнощі були готові вирватися з жерла вулкану.

— Моєї вини нема, — намагався він пояснити ситуацію, — вона приїхала з власного бажання; я ні про що не знав. Це неприємний сюрприз не лише для тебе!

Але вона й слухати нічого не хотіла, на неї наче затьмарення найшло. Цього лише не вистачало йому, щоб вона привселюдно влаштувала йому сцену й викрила їхній таємний і недозволений зв’язок! Він благав її потерпіти кілька днів, доки його дружина не забереться, і взагалі тут не найкраще місце для розмов, спробуймо не втрачати голову.

— Мені треба йти, небезпечно нам стільки часу бути разом на видноті, — сказав він наостанок і повернувся до кав’ярні.

26

Знову розгорнув газету. Руки зрадницьки тремтіли. Думки переплуталися, він уляпався, потрапив у тенета, а мав же передчуття, бачив, як на обрії згущуються хмари, його життя перетворилося на порохову бочку. Глянув на острів’ян, які сиділи за іншими столиками. Ніхто на нього не звертав уваги. Газета лежала розгорнутою, але рядки танцювали перед очима. Його огорнув морок і він не знав, що переживає зараз: драму чи комедію.

У такому стані його й знайшла дружина. Проходячи, вона чмокнула його в щічку й сіла навпроти, повертаючи Дукареліса назад у реальність. Він подумав, що дійсність наразі є кошмарнішою за будь-яке його нічне жахіття.

— Що з тобою знов? — спитала дружина.

— Нічого, просто задумався. Знаєш, усілякі виробничі напасті...

— Усе буде добре! — обнадійливо сказала вона.

Вона ожила після короткого сну, від блідості не залишилося й сліду, очі лагідно сяяли. Вона підфарбувалася, блакитні тіні і яскрава рожева помада.

— Кави? — запропонував він.

— Ні, я краще пройшлася б!

І ось вони вже прогулюються вуличками селища, на випускаючи одне одного з обіймів, як улітку роблять усі парочки. Марія Дукарелі із захопленням розглядала будинки в традиційному для острівної Греції стилі. Вона зупинилася біля однієї закинутої садиби. На її думку, це було неймовірно! Покошені балки, купи каміння, пташині гнізда в розколинах і дірках, які почали затягатися рослинністю... Колишня велич будинку ще більше проступала в його руїнах... Дукареліс розповів, як у колись споруджували стріху, як в’язали снопи з очерету, робили з фіди конструкції й присипали її землею.

— Фіди? — Це різновид ліванського кедру, що любить сухий морський клімат Кіклад. Колись усі острови були вкриті хвойними лісами. Спосіб, яким збудували ці будинки, — додав він, — не дуже відрізняється від того, яким користувалися в прадавні часи. Майже нічого не змінилося. Світ лишається незмінний.

— Якби хтось узявся та реставрував цю садибу... — мріяла вголос Марія. Її мрійливість викликала в нього посмішку.