Якби Дукареліс вірив у Бога, він наклав би на себе хресне знамення,
— Тож починаймо! — нарешті він змусив себе дати сигнал і цими двома словами зрушив команду з місця, немовби натиснув на вмикач, і верстати підприємства почали з урчанням вібрувати.
Раптово місце розкопок перетворилося на складний виробничий процес, де не було місця ледарям. Зацокали залізні інструменти, угризаючись у кам’янистий ґрунт, почали з’являтися земляні відвали, хмара пилу огорнула місце розкопок. Почулося кахикання, дехто не звик до пилюки, хоч як містянин давно призвичаївся дихати автомобільними вихлопами.
Дукареліс ще стояв у позі дервен-аги, наглядача, такого собі дрібного тирана, нагримав на робітника, що з усієї сили махав киркою.
— Гей, Костисе, легше, легше... ми ж не під палі для винограду копаємо, — прикрикнув він на обсмаленого сонцем сорокарічного острів’янина з беззубим ротом, який через нужду й потребу заробити хоч щось на цей час з рибалки перетворився на підсобного копача. Той перелякано спинився.
— Е... е... Та добре, добре, — тільки й зміг промимрити у відповідь.
Дукареліс вихопив кирку з його рук і стояв, утупивши погляд в обличчя працівника. Потім відійшов і сам показав, як правильно розрихлювати та відкидати ґрунт. Дивина та й годі! Що потягло цього чолов’ягу на розкопки? Як він тут опинився з такою мармизою, що аж ніяк не асоціюється з науковим дослідженням, майже як у первісної людини. Наче крадькома затесався в картину, що розкривалася перед ним, як пасажир, що «зайцем» ускочив на острівний пором.
Костис так і закляк із роззявленим ротом, не знаючи що робити. А потім знов нахилився до землі. Помалу з неї почали з’являтися уламки кераміки. Студенти Андреас і Мірто, дрібненька чорнявка, зі щіточками в руках підбирали їх та очищували від ґрунту, складаючи в картонні коробки. Ангелікі з Павлосом,
Робітники, серед яких дебелою статурою виділялася кира Евлалія з білою хусткою на голові, насипали ґрунт у тачки. Досить швидко від темно-коричневого шару гумусу не лишилося й сліду. Студенти котили тачки по імпровізованих стежках поміж копанок до місця, де відбувалося ретельний огляд відвалів. Звідусіль лунали жарти, вигуки, що оживляли монотонність археологічної роботи. Дукареліс сів на розкладний стілець і спостерігав за всім із відсутнім виразом обличчя. Йому подобалася ця робоча метушня, хоч він і не подавав виду. Не в його манері було демонструвати привселюдно свої почуття. Він розкурив люльку, відкинувся на спинку й подумки взяв собі п’ятихвилинну паузу перед тим, щоб знову поринути в роботу.