Щоденник однієї зради

Якби Дукареліс вірив у Бога, він наклав би на себе хресне знамення, В ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа, поплював би на руки, першим схопив би кайло й став до роботи.

— Тож починаймо! — нарешті він змусив себе дати сигнал і цими двома словами зрушив команду з місця, немовби натиснув на вмикач, і верстати підприємства почали з урчанням вібрувати.

Раптово місце розкопок перетворилося на складний виробничий процес, де не було місця ледарям. Зацокали залізні інструменти, угризаючись у кам’янистий ґрунт, почали з’являтися земляні відвали, хмара пилу огорнула місце розкопок. Почулося кахикання, дехто не звик до пилюки, хоч як містянин давно призвичаївся дихати автомобільними вихлопами.

Дукареліс ще стояв у позі дервен-аги, наглядача, такого собі дрібного тирана, нагримав на робітника, що з усієї сили махав киркою.

— Гей, Костисе, легше, легше... ми ж не під палі для винограду копаємо, — прикрикнув він на обсмаленого сонцем сорокарічного острів’янина з беззубим ротом, який через нужду й потребу заробити хоч щось на цей час з рибалки перетворився на підсобного копача. Той перелякано спинився.

— Е... е... Та добре, добре, — тільки й зміг промимрити у відповідь.

Дукареліс вихопив кирку з його рук і стояв, утупивши погляд в обличчя працівника. Потім відійшов і сам показав, як правильно розрихлювати та відкидати ґрунт. Дивина та й годі! Що потягло цього чолов’ягу на розкопки? Як він тут опинився з такою мармизою, що аж ніяк не асоціюється з науковим дослідженням, майже як у первісної людини. Наче крадькома затесався в картину, що розкривалася перед ним, як пасажир, що «зайцем» ускочив на острівний пором.

Костис так і закляк із роззявленим ротом, не знаючи що робити. А потім знов нахилився до землі. Помалу з неї почали з’являтися уламки кераміки. Студенти Андреас і Мірто, дрібненька чорнявка, зі щіточками в руках підбирали їх та очищували від ґрунту, складаючи в картонні коробки. Ангелікі з Павлосом, пане професоре!, проходжалися між групами копачів, реєструючи знахідки, і фіксували на карті найважливіші: горлечка посудин, ручки, основи, іноді з відбитками, зробленими очеретинами; чиясь невідома рука тисячі років тому навіщось доторкнулася тут до вогкої глини. Їм присвоювали ідентифікаційні номери й, поки що на око, розподіляли за категоріями. Андоніс брав у руки черепки, занурював у таз із дистильованою водою, потім протирав ганчір’ям, щоб позбутися солей з пористої поверхні глини. Згодом під керівництвом Дукареліса і за допомогою Ангелікі й Павлоса окремо розкладалися уламки, що мали складати єдину посудину. Через тисячі років окремі фрагменти цілого, що тріснуло й розлетілося на безліч уламків, мали поєднатися знов, як і пожовтілі кістки після Другого Пришестя отримають плоть, жили, шкіру, а потім душу й дух, щоб постати перед Творцем для Судного дня.

Робітники, серед яких дебелою статурою виділялася кира Евлалія з білою хусткою на голові, насипали ґрунт у тачки. Досить швидко від темно-коричневого шару гумусу не лишилося й сліду. Студенти котили тачки по імпровізованих стежках поміж копанок до місця, де відбувалося ретельний огляд відвалів. Звідусіль лунали жарти, вигуки, що оживляли монотонність археологічної роботи. Дукареліс сів на розкладний стілець і спостерігав за всім із відсутнім виразом обличчя. Йому подобалася ця робоча метушня, хоч він і не подавав виду. Не в його манері було демонструвати привселюдно свої почуття. Він розкурив люльку, відкинувся на спинку й подумки взяв собі п’ятихвилинну паузу перед тим, щоб знову поринути в роботу.