Щоденник однієї зради

Від нього не сховалося те, що Макіс і Антигона поводилися по-компанійському одне з одним, чим вирізнялися з-поміж інших студентів. Вони не належали до курсу, де він читав лекції. Тоді він пригадав, що вони вдвох завітали якось до його викладацького офісу за рекомендацією когось з колег, наче Апостолоса. Поспостерігав, як вони просіють землю, намагаючись не пропустити жоден мікроскопічний фрагмент, неважливий, на перший погляд, однак здатний із сукупністю знахідок дати відповіді, пролити поволі світло на картину того, що сталося в ту віддалену епоху. Потім узялися промивати вже просіяний сухий ґрунт, щоб знайти рослинні окам’янілості, рештки насіння. Але в ситі лишалися тільки дрібні риб’ячі кістки й молюски, які складали основний раціон мешканців поселення. Справа була не з легких, одна з найважчих і найбрудніших робіт на археологічних розкопках. Але вони не нарікали. Час від часу всміхалися одне одному, витирали піт, перекидалися кількома словами зі своєї, відомої лише їм двом, мови, перешіптувалися. Самі пози, погляди та рухи виказували, що це не просто двоє студентів, які опинилися поруч на розкопках. Посеред розкопок, між останками доісторичної доби, по протоптаних щойно стежках ці двоє безперешкодно вели своє розмірене життя й це знаменувало те, що на якусь мить минуле та теперішнє спліталися в одне ціле. Макіс тягав тачку й викидав відпрацьовану землю в місце для відвалів, що розташували в кінці розкопок, біля цинкової халабуди для зберігання інструментів. Його кучерява чуприна побіліла від пилюки. Він не дозволяв Антигоні тягати важке, як та не наполягала.

— Це — чоловіча робота, — відрізав він, а потім з натяком додав: — як й інше.

Вони по-змовницькому всміхнулися, тінь усмішки майнула й по обличчю Дукареліса, який уже докурив люльку і якраз проводив нову інспекцію.

— Чи не так, пане професоре? — несподівано спитав його Макіс. Той нахилився над ситом, пробігся поглядом по мікроскопічних знахідках.

— Так, звісно! — спромігся лише на цю відповідь. — Краще переглядайте відвал!

Він ще раз пояснив, що їм слід шукати, як не проґавити шукане, і пішов далі. Однак не стримався й кинув на них ще один, останній, погляд. Антигона якось по-дивному, з невловимо яким настроєм дивилася на нього. Незрозуміло було, чи це осуд, огида, антипатія, чи, може, ще щось? Він розвернувся й пішов далі.

4

Альтиметр показав різницю у висоті п’ятнадцять сантиметрів. Студенти й робітники розчищали розкопки, що набули вже більш-менш чіткої форми, невеликим щітками, грабельками та ножами. Більші фрагменти кераміки й кам’яних посудин, деякі — майже цілі, почали з’являтися наче острови Егейського архіпелагу. У двох місцях натрапили на частину стіни. Світ, похований і забутий п’ять тисяч років тому, зараз почав виринати з надр землі. Певно, десь таким і буде Судний день. Потік часу відбивався перед ними в горизонтальному вимірі простору. Це була та рідкісна мить, коли час і простір набувають абсолютної тотожності.

Дукареліс весь час власноруч здійснював заміри, використовуючи теодоліт і далекомір. Андреас, пане професоре!, напівжартома зауважив, струшуючи пилюку зі своїх кльошованих у дусі 70-х штанів, що це приладдя нагадує йому легендарних зодчих Святої Софії Антемія та Ісидора, і спитав, чи з них є хоч якась користь. Дукареліс якраз намагався прицілитися далекоміром і пояснював, що цим приладом вимірювали рівневу різницю між знахідками та іншими точками місця розкопу, а за допомогою теодоліта — відстань між ними й кут нахилу відносно землі. А потім підвів голову та суворо спитав:

— Як прізвище того, хто вчив тебе в університеті?

Андреас заклякнув від несподіванки, а потім з виправдальними нотками відповів:

— Так ви ж мене й учили, пане професоре!

Дукареліс від душі розреготався. Іноді сміявся й він, маска суворості тріснула й розлетілася на друзки. Андреас з полегшенням видихнув.

Ангелікі та Павлос стояли в розкопі, тримаючи рейки зі шкалою, та обмінювалися усмішками. Андреас видавався їм смішним дурком і вони дивувалися з терпеливості Дукареліса.

— А навіщо все так ретельно вимірювати? — сумніви від пане, професоре, як горох, сипалися один за одним. Голос по-дитячому тремтів.

— Тому що завжди слід фіксувати позиції знахідок. Це важливо для попередніх гіпотез та остаточних висновків!

Дукареліс з педантичністю ентомолога заніс усе до щоденника розкопок. Ось коли числа відігравали вирішальне значення у спробі розшифрувати послання з минулого! Першим про це сказав Піфагор: «Числа понад усе!»[2] Місця розкопів були на початку другого рівня. Дукареліс прекрасно знав, що розкопки не робляться похапцем. Кожен день розкопок дорівнює п’яти дням наукової роботи. Тож слід бути дуже обачним.