Щоденник однієї зради

Дукареліс облишив свої нотатки, щоб поспостерігати за дітлахами. Подумки він повернувся у своє дитинство й там залишився. Ішов додому після уроків. На узбіччі валялася викинута дерев’яна дзиґа китайського виробництва. Озирнувся, довкола ні душі. Схопив і запхнув у ранець, а потім, мов злодій, швиденько задріботів додому. Згодом він сідав і міг годинами дивитися, як вона кружляє на столі, крутиться — червоне, зелене, жовте — комбінація змінюється з кожним обертом. Вона нагадувала йому спектр випромінювання світла, смерч, що проносився перед очима й розтавав за обрієм.

Але ось він знову прийшов до тями. Перша дія вистави добігала кінця, знахідки були знов упаковані в коробки; сільський голова з поважним виглядом, право на який давала найвища на острові адміністративна посада (пане голово!), провернув ключ у замковій шпарині, археологічна команда розпалася на групки, що продовжили подрібнюватися далі, кожен може робити, що заманеться — Віль-но! — З минулим вони сьогодні добряче попрацювали, нехай займуться теперішнім.

Згодом студенти разом з археологами-помічниками валкою рушили на узбережжя Фаноса: поплавати ввечері, освіжитися вечірнім бризом, морська вода стікала по їхніх молодих тілах, змивала солоний піт, мочила пісок, коли вони захекані падали на нього. Гаряча кров пульсувала ритмами життя. Вони збиралися піти до заходу сонця, але затрималися, назбирали хмиз і розклали на березі багаття. Розсілися довкола нього й дивилися, наче бедуїни з пустелі. Андреас і Макіс збігали в поселення та повернулися з пивом і якимись закусками. Половина співала: Yo-ho-ho, інша продовжувала: ...and a bottle of rum! Теревенили про що завгодно, аж поки не настала північ і тоді вони змушені були вертатися, бо до сходу сонця, коли ще роса лежить — Підйом! — їх закличе горн, про це їм нагадав після обіду, перед тим, як вони зібралися розірвати свої рабські пута, його Величність сам пан Дукареліс. Отак надалі їх щовечора можна було зустріти біля моря, під зоряним небом, Великим та Малим возами, тими самими прадавніми зірками та прадавніми водам, яким колись раділи й доісторичні люди. І справді, тут вони почували себе вільними, звільненими від недремного ока Дукареліса. Хоча кілька разів вони пропонували йому (як жест ввічливості) піти з ними, пане професоре, але той усе знаходив якісь приводи відмовитися, лишався поодаль, зберігав дистанцію, начальство — окремо, підлеглі — окремо.

7

Коли він проходить провулком, услід відчиняються вікна та двері. На безлюдній центральній вулиці лунають важкі кроки, мов у смертника, якого варта веде на плаху. Відчуває, як погляди мурашвою накривають його спину. Ведуть його до повороту дороги, а там — їм на заміну стають інші пари очей, і так до поліцейського відділка. Візит триває хвилин десять, достатньо часу, щоб полоскотати уяву та ще більше розпалити інтерес. На виході він помічає цілий оркестр лайдаків, що стоять, підпираючи стіну, навпроти й дивляться в його бік та перешіптуються.

Почуває себе розгубленим, нервово крутить у руках капелюх. Урешті, проходить повз них, опустивши голову, наче відчуває провину, і прискорює крок. Проминає набережну Аммоса й проходить між крайніми будинками поселення та бере шлях на південь.

Іде узбережжям, де-не-де перечіпляючись через кам’яні уламки. Перетинає лісок зі зміями, трохи вище Фаноса в Палі Пунді. Сідає на валун навпроти острова Керос і витирає піт з чола. Дивиться на море, хвилі, які набігають з відкритого моря й прокочуються по піску, рибальський човен, що розтинає воду посеред затоки. Потім впирається поглядом у печери біля узбережжя й заглиблюється в спогади, коли він був юним і проводив розкопки на узбережжі Порі.

Знову бачить відбитки їхніх ніг на мокрому піску, чує важке дихання, хекання, відчуває смак солоного, молодого поту на шкірі. Занурюється в спогади та образи, що накочуються мов хвилі і розбиваються просто перед ним, його чужим серед цієї пустки тілом, яке неначе скам’яніло. Відчуває, що його тіло й душа розділилися, а сам він схожий на слабку тінь, яка розчиняється в сліпучому ранку. Має дивне відчуття, що одну мить він перебуває тут, а в другу опиняється деінде. Аж поки прохолодний бриз не повертає його в реальність; він бачить довкола валуни, рінь, уламки скель, які колись здавалися нездоланними й монолітними, пісковик і мергель, осадові глинясті породи, узбережжя, печери, рибальський човен, що тепер перетворився на точку, яка видніється на обрії. Якби він малював зараз первісний світ, залишив би на полотні саме ці скелі, цю морську блакить і небо.