Щоденник однієї зради

Починає один із цих старих парубків: «Мій батько в житті боявся лише одну річ: раптового шквалу сіверка[9]. Якось вийшли ми у відкрите море, і — раз, здіймається. Штиль, як корова злизала. Ми: ану ж спробуємо заховатися за мис, а там, як уже буде! Поки підійшли до Антикері, удвох на палубі витягали сітки. Хвилі за мить стали перехльостувати через борти, мамо рідна! Море не впізнати... Як ми тоді вціліли, одному Богу відомо!»

Інші хитають погоджуючись головою. Розуміють. Знають. Десь так мали розмовляти і їхні кікладські предки п’ять тисяч років тому. Певно, їхня шкіра теж була обпечена сонцем, загрубіла від солоного морського вітру. Це — незрима тектонічна плита, що невідчутно, безшумно рухається під їхніми ногами, далеке минуле, яке раптово активізується немов сплячий вулкан, виштовхуючи назовні сокровенне, лишаючи сліди в їхньому житті.

Інший починає пригадувати свої біди та негаразди. «Вийшли в море, жодної риби не видно, не таланить, хоч ти трісни. Через дві години на те саме місце приходить покійний Венетис і одним махом витягує сто п’ятдесят кефалей. А іншим разом, пригадую, ходили зі Ставросом, земля пухом. Я лише цигарку закурив, а він — раз — сорок кефалей витягнув. У нас однакова приманка була. Я витягнув лише три кефалі та три чорні скорпени».

Рибалки замовкають. Дивляться на море, погладжуючи бороди, і курять. Їхні вуса та пальці пожовтіли від нікотину. Скільки років їхні руки шкарубли й нівечилися від того, що і взимку, і влітку вони закидали та витягали сітки. Скільки разів ці люди ризикували загинути в чорних водах? Містраль, Гарбіс, Пуненте, Грегаль, Сироко, Австер[10].

У цю мить Дукареліс вирішує піти. Розраховується, кидає «Гарного всім дня!», ті неуважно кивають головами, голови зайняті іншим.

На сходинках за «Вітряком» на нього натрапляє власниця пансіону. Вийшла розвісити білизну сушитися на подвір’ї. Обмінюються поглядами, кількома фразами «для будь-якої оказії», просто заради ввічливості. Але зараз вирішують зробити дещо більше.

— Здається, ви забули свій мобільник у номері, пане Дукарелісе. Він увесь ранок розривався.

—А й справді! Не взяв.

Цього разу Дукареліс затримує погляд на жінці. Ввічлива та симпатична. Перш ніж причинити за собою двері, набирається сміливості й просить у неї дозволу зрізати квітку з її гігантського трояндового куща. Одразу картає себе за це. Відчуває, що почервонів. Наче мале дитя якесь, як соромно!

— Звісно, нащо питати; зрізайте, скільки хочете! — відповідає пані, сором’язливо всміхаючись своєму гостю. Той витягає складаний ножик, необхідну річ у рутині його життя, зрізає вподобану квітку. Вичавлює з себе «дякую» й піднімається сходами. Наповнює склянку води для квітки. Тієї миті знову дзвонить телефон.

— Де ти пропадав? Я телефоную п’яту годину поспіль! — чується з того боку слухавки.

— Вийшов на прогулянку і забув телефон.

— Як справи?

— Більш-менш.

— Може, ця поїздка на острів після стількох років була не такою вже й вдалою ідеєю?

— Не хвилюйся, Ісмено, зі мною все добре.

— Якісь новини з поліції?

— Ні, вони ще проводять пошуки.

— Ти хоч сходив покупатися?

— Так... Море чудове...

Кількасекундна мовчанка. Чути дихання одне одного.

— Тату...

— Що?

— Не роби дурниць... У мене залишився тільки ти!

— Не робитиму, не переживай.

— Тримай мене в курсі. І... носи з собою мобілку.

— Добре, — каже Дукареліс, і зв’язок обривається. Така коротка розмова!

Подумки він вертається на багато років назад. Йому ніколи не забути той вечір з нападником у доньчиній кімнаті. Він закарбувався навік у його пам’яті. Дружини поруч не було, та згодом, певно, жіночій інстинкт активізував якісь шари її підсвідомого. З тих пір вона наче почала трохи його сторонитися, так, наче в неї всередині щось зламалося. Іноді на неї щось находило й вона дивно поглядала на нього, наче вивчаючи, поглядом, який пронизував його наскрізь. Часто він відчував спокусу розпочати з нею розмову, розібратися в причинах такого ставлення. Не наважувався. Вагався, чи це не змусить його ненавмисно виказати те, що насправді сталося в Ісмениній кімнаті. Тож відтоді темна, каламутна пляма весь час набігала на їхнє життя.

Гортає альбом зі світлинами. Ця біля фонтану ді Треві, разом на Карловому мості над Влтавою, перед Букінгемським палацом, біля Віденської філармонії в переддень різдвяних свят, знову разом на узбережжі озера Меларен у Стокгольмі. Нащо зараз йому в цьому порпатися?