Щоденник однієї зради

Бере рукописний щоденник розкопок, пошарпаний зошит, кинутий на столі, і починає вивчати креслення, плани, перечитувати свої нотатки, манюпусенькі закарлюки, накидані нашвидкоруч через брак часу. Археологи надають великого значення своїм щоденникам. Дехто вважає, що перебіг роботи має фіксуватися точно й чітко, з усіма обчисленнями та спостереженнями. Інші вважають за необхідне також записувати власні враження, спогади та пережитий під час розкопок досвід. Відтак спостерігач сам стає об’єктом дослідження. Дукареліс був прихильником першого способу, але піддався все ж таки спокусі й на берегах або в нижній частині сторінки, між обрахунками й описом горщиків, статуеток і кісток, утулював власні думки, враження, довільні нотатки до своєї остаточної теорії, розповіді про випадки й уривки розмов з підлеглими. Мимохіть туди в хронологічному порядку потрапили окремі слова, фрази з подвійним сенсом, натяки, наочні ознаки змін у його внутрішньому світі. Це була хроніка скоєної зради. Між сторінками лишилися крихти тютюну, хоча стільки років минуло, але ці реальні свідки довгої попередньої історії його життя не зникли. Тоді він курив, тримаючи щоденник в руках, удень на розкопі, пополудні під час класифікації знахідок і ввечері, коли знесилений готувався до сну. Він підносить сторінки до носа, обнюхує, ні, тютюновий запах вивітрився. Лише ледь відчутний аромат ванілі, ледь відчутний, упереміш із запахом старого паперу й вологості буде нагадувати про миті його особистих переживань. І ось, минулий час перед його очима, час, мов пісок витікає поміж пальців, хронос.

Перед його очима знову проносяться Макіс з Антигоною, інші студенти, робітники та його помічники, ями розкопу й знахідки. Знову чує їхні голоси, пане професоре, як лопати копають землю. Гортає одну за одною пожовклі сторінки, аж доки не натрапляє на записи другого літа розкопок. Пам’ятає все до дрібниць у тому фатальному літі, як він позначив вицвілими літерами на берегах свого щоденника зради.

9

Неначе величезний багряний кит, що прямує у відкрите море й пірнає в темні глибини, сонце поволі тонуло в Егейському морі. А те займалося вогнем. Разом з ним спалахувало й небо. Чайки металися над скелями, підшуковуючи місця для ночівлі, останні рибальські човни верталися в гавань і ставали біля причалу. Для місцевих уся ця фантасмагорія була лише оптичною ілюзією повечір’я. Просто неспинна хода часу, через отвір піскового годинника сипався одвічний лад всесвіту. Але для археологів і студентства ці миті, коли сутінки вовчим кроком прослизали поміж останнім світлом і початком темряви, ставали знаком містерій, іншого, загадкового світу, який існував за межами їхньої реальності. Надриваючись увесь день під немилосердним сонцем, вони хотіли вірити, що їхнє життя не складається з самої буденності, і, як будь-яка людина, покладали сподівання на те, інше життя, відмінне від плинності земного існування. Уже звечоріло й узбережжя Фароса наповнилося їхніми тінями, схожими на тіні з «Одіссеї», які мов кажани, гасали над асфодельними луками. З тією лише різницею, що тут тіні людей мали плоть і кров, якщо штрикнути їх голкою, вони б зойкнули від болю.

Усі сиділи тісненько рядком на піску і вслухалися в шум моря, свист вітру, дихання сусіда і, хтозна, може в голос Одіссея, який колись із супутниками пропливав і через ці затоки. Андреас почав теревенити з Мірто, жалітися, як йому бракує Атен і дискачів. Потім розмова перейшла на магазини, покупки, парфуми. «Якось треба сходити в новий Minion[11]» — почулися слова Мірто. Серед них був і Дукареліс, — хто б міг у це повірити, проте — факт! –— він сидів навпочіпки, пане професоре, бо зрештою піддався на вмовляння підлеглих, зійшов зі свого трону і вирішив прожити цей вечір, як усі прості смертні. Було дивним і те, що тепер у пітьмі не видавався таким вже й височезним, неначе день додавав зросту його поставі, а ніч її зменшувала. Він нічого не казав, а лише мовчав і слухав. Зараз саме він гратиме роль статиста. По ланцюжку банка з пивом потрапила в його руки. Він ніколи не був прихильником бродіння хмільного сусла, але, як вже так сталося, що поробиш, не випадати ж з компанії, змочив вуста, потім зробив великий ковток і... йому сподобалося. Внутрішнє Я складно надурити, пане професоре, неможливо було приховати те, що там йому було добре. Він визнавав це водночас із тим, як зорі почали проступати на небесному склепінні, а морський вітерець віяв на юні тіла довкруж нього. Певний час усі сиділи мовчки, утупившись у море, яке починало зливатися з небом.