Щоденник однієї зради

— Отакої... — пхикнула та, осудливо хитаючи головою. — Усе це — гіпотетичні здогадки, а не доведені факти. Археології потрібні саме вони!

Макіс штрикнув її ліктем. Нечувано ставити під сумнів слова самого професора! Дукареліс знову побачив загадкову тінь усмішки на її вустах. Вона насміхалася з нього? Замовк. Згадав Солонове: «Мовчання жону красить». Так, точно насміхалася.

Антигона знову роздивлялася сузір’я над головою. Вона простягнула руку в напрямку сузіря Орла й точно показала його найяскравішу зірку — Альтаїр. Потім перемістила руку в напрямку Скорпіона, який розлігся на фоні Чумацького Шляху.

— Він своїм смертоносним жалом убив Оріона, тому той і досі його боїться там, угорі. Ніколи їх не зустрінеш разом на небі. Коли встає один, лягає спати другий.

Раптом усі замовкли. Мовчанка запала наче туман. Лише Павлос і Ангелікі про щось шушукалися скраю їхньої учти. Інші мовчки намагалися знайти відповідь на питання — що відбувається? Для того, щоб уява розгулялася, багато не треба.

Дукареліс піднявся, набив люльку ароматизованим тютюном і закурив. Його обличчя закрила тінь. Тютюн, спалахуючи, освітлював його на мить, і воно знову тонуло в пітьмі. Босоніж, закатавши штани до литок він пішов по піску аж до кінця узбережжя. Він розхвилювався. За інших обставин, звісно, він поставив би вискочку на місце. Але, з якогось дива, йому відібрало мову. Він притулився спиною до скелі й завмер, закинувши голову, розглядаючи зірки з допитливістю, яку до таємниць Всесвіту відчуває зрілість. Скільки він не намагався побачити смертоносне жало Скорпіона, у нього нічого не виходило. Одна за одною пінява хвиля накочувалася на берег, досягаючи його босих ніг. Він здригнувся, коли відчув, як водорощі й пісок обплітають його пальці. Потім відчув, що хтось наближається. Якась тінь рухалася в його бік.

— Хто там?

— Я... — голос насилу виборсувався з горла жінки.

Вона зупинилася за два кроки до нього, вагаючись, чи підходити. Дукареліс у темряві намагався розгледіти вираз її очей, що зрозуміти наміри, але куди там! Вона прийшла вибачитися? Щось на мене найшло тієї миті, не стрималася. Та він нічого не бачив. Проте йому здавалося, що він відчуває, як вона дихає. Мовчанка, що їх розділяла, тривала ніби цілу вічність. А потім його природна нерішучість, вагання відступили. Вона не противилася. Навпаки чекала цього. Вони доторкнулися одне до одного, його пальці пробігли по її тонкій шкірі, вона здригнулася, тіло напружилося, стало твердим, їхні вуста злилися, спершу — несміливо, а потім все більш пристрасно та нестримно. Антигона вкусила боляче його за губу, Дукареліс зойкнув, але шум хвиль гасив будь-який звук. Він відчув солоний присмак крові в роті. Вона ще мить лишалась у його обіймах, а потім першою рушила до багаття, яке горіло посеред узбережжя. Перш ніж піти, вона прошепотіла йому на вухо: «Я сказала їм, що йду шукати тебе й просити вибачення». Вибачення так і не прозвучало.

Дукареліс знов розкурив люльку й утупився в непроглядну темряву перед собою. Він думав про те, що кожен, від першого до останнього, на цьому узбережжі є різновидами уламків певної космогонії, оскільки у своїх тілах несуть залишки того, що утворилося в перші миті по Великому Вибуху, кварки. І ці найменші частинки існуватимуть і після їхньої фізичної смерті, створюючи відчуття вічності чи радше його ілюзію. Десь далеко на сусідніх островах він помітив непевні відблиски поселень. Тепер він уже знав, що означає цей сивіллин погляд, пане професоре. У цих місцях усе, що зачинають у собі морська стихія та земна твердь, продовжується в людях.

10

Вони почувалися ніяково й спантеличено після того несподіваного парування біля самої води. У наступні дні не наважувалися навіть глянути в бік іншого. Дукареліс знову закрився в собі, наче равлик, що чигає у своїй мушлі, коли ж пройдуть перші дощі, з якими спаде спека. У нього ніколи не було інтрижок, та й він не прагнув нічого такого. Але — на тобі та цить! — саме в таку історійку він потрапив, і не знав, як вона почалася і чим закінчиться? Іноді на розкопі вони обмінювалися мовчазними поглядами. Дещо, що мало статися, скінчилося, так і не почавшись; певно — так! Страхи, дилеми та сама логіка виявилися сильнішими за спонтанність і емоційність. Але все було не так.