Щоденник однієї зради

Однак пройти крізь коліщатка бюрократичної системи було не так просто. Дукареліс потрапив у справжній лабіринт з нескінченими коридорами та дверима ліворуч і праворуч. Куди б він не звертав, у які б двері не стукав, відповідь була одна: не сюди! На західному фронті без змін. Нескінченні формальності, відстрочки, зверхність, з якими він щоразу стикався в особі найнижчих працівників Управління: телефоністок, секретарів, діловодів, коли намагався дізнатися, на якому етапі перебуває розгляд його справи, — були чудовиськами буденності, що поставали перед ним наче той Мінотавр. Тисячами своїх щупаків Левіафан узявся на відстані керувати його життям. Справжнє ходіння по муках. Йому пригадалася служба у віддаленому прикордонному загоні, несення варти на пекельному морозі, муштра, молодший лейтенант, що неспинно наказує: «Раз-два, раз-два, на плече, ліво-руч! право-руч!» Немає нічого нового під сонцем.

Дукареліс був постійно на ногах, його життя було поділене на читання лекцій та зустрічі з чиновниками, директорами компаній, людьми, чиє чоло позначене штемпелем найвищого ґатунку. Їхній інтерес до можливого фінансування проєкту він і мав прозондувати. Завжди гидуючи удаваністю та лицемірством, у такій ситуації... так, він прикидався й лицемірив, адже в лицемірній системі слід навчитися носити маски. Усі ці холодні потискання рук, якби їх перетворити на цілунки, виявилися б цілунками Юди, удаваними торканнями щік вустами, відвернутими в інший бік, як і фальшивими — слова: «Я високої думки про вашу компанію, відому увагою та наданням безпосередньої підтримки в питаннях, що стосуються громадських справ і культури, тож подумав, можливо, вас зацікавить...», або: «Для нас було б великою честю поділяти з вами організацію шляхетної справи вивчення нашого минулого...» Він теж за відповідних обставин мав перетворитися на хамелеона. Зустрічався з яппі, менеджерами та радниками всіх мастей. Вони були приблизно його віку або молодші, з тих, кому вдалося зірвати куш. Сиділи за бастіонами величезних бюро, а його садовили в розкішні шкіряні крісла, на рівень нижчі. Вислуховували його пропозицію з абсолютно безвиразним поглядом так, як слухають вуличних торговців чи жебраків, які бозна-як ухитрилися пробратися в їхню твердиню, потім натискали кнопку, даючи знак службі охорони випровадити надокучливу персону. Дехто з суворим виглядом дозволяв йому закінчити промову, потім подавав руку для потиску, пане професоре, і проводжав до дверей кабінету. Усі вони були в однакових костюмах, шитих на замовлення, однакового кольору, використовували однакові жести та набували однакових поз.

«Пане Дукарелісе, дякуємо, що звернулися до нашої компанії! Підготуйте, будь ласка, лист із Вашими пропозиціями і ми їх розглянемо».

Він виходив з офісів, охоплений розчаруванням, картаючи себе за те, що стукав у ці двері, костюм тиснув, а краватка перетискала горло, відчував себе не у своїй тарілці, навіть більше — клоуном. Костюмна офіційність була не для нього, ніколи він не почувався в них зручно, навпаки, відчував відразу, намагався щоразу ухилитися від необхідності їх одягати, випадки «він у костюмі» можна було перелічити на пальцях. Пригадує день шлюбу, назвався грибом — лізь у кошик, він навідріз відмовився одягати костюм, але охкання майбутньої половини, її незадоволений вигляд, несхвалення, усіма фарбами прописане на писку тещі, зламали його рішучість і він погодився.

До декого з директорів, партнерів, радників чи, дідько знає, як вони називалися, його скерувала дружина. Вони були клієнтами її адвокатської контори. Зі зрозумілих причин вони ставилися до нього більш приязно, від усмішок не віяло холодом. Причина їхньої поступливості була в тому, що він прийшов по рекомендації. Однак позитивна відповідь на його письмові звернення надійшла лише з номархії Кікладських островів та однієї компанії, яка займалася імпортом консервованого атлантичного тунця. За умови, що назва компанії, «Atlantic Ocean Fish and Shrimps Imports», буде на табличці над місцем розкопок, пане професоре. Отак і з’явилося фінансування на перший рік робіт.