Щоденник однієї зради

Через два дні після негативної офіційної відповіді: ... на превеликий жаль, згідно із Законом про захист культурної спадщини... ваш проєкт не відповідає критеріям... наведені вище аргументи дозволяють... Управління прийняло рішення... і т.д., і т.п... Начальник відділу... підпис. Оскільки вгамувати гнів, що охопив його тієї миті, не вдалося, він поїхав в Управління доісторичних і класичних пам’яток, готовий вимагати пояснень, горлати, конфліктувати, воювати з усім та всіма, хоч це й не було в його натурі, просто заради власної гідності, і зрештою, героїчно полягти в нерівній боротьбі. Він ультимативно попросив зустрічі з начальником, глянути йому у вічі і вимагати озвучити всі «чому» та «як». Його не пропустили, він наполягав, наполягали й ті, зараз у начальника багато роботи, має невідкладну справу, повинен терміново підготувати звіт для самого міністра. Він трохи постояв перед дверима, брамою Закону, збираючись ногою відкрити їх, влетіти та схопити за барки того пана й сказати все, що про нього думає. Але голос розуму виявився сильнішим, пане начальнику. Це призвело б просто до скандалу. Тож він, як і кафкіанський землемір, так і лишився стояти перед замкненою замковою брамою. До його слуху долітало монотонне гупання з кабінетів. Бух-бух-бух... печатки лишали відтиски на документах. Раз-два... раз-два...

Його напруга позначилася й на університетському житті. Він озирався та скрізь бачив недобрзичливців і ворогів. Його лекції стали нудними, раніше такого не було; це було видно по знуджному вигляді студентів. Книжки випадали в нього з рук, він плутав слайди з доісторичними поселеннями, останками, триптирами, прохоосами та піксидами. Помилково поміж них затесалися родинні світлини, він стоїть у трусиках босий, молоко на губах ще не обсохло, біля хвіртки, його постаріла мама в хустці, що викликало саркастичні смішки в студентської аудиторії.

Через це студентів у його аудиторії-амфітеатрі поменшало. Він не міг підібрати потрібних слів, кілька разів навіть збирався повідомити методиста кафедри про те, що скасовує заняття через недугу. Почувався зле, відчував напади депресії, різкі зміни настрою, одного разу безпричинно накинувся на дружину, потім вони кілька днів не розмовляли, але помирилися, хоч він не визнав за собою вини. Ніколи не визнавав. Але хто вважає себе винним? Убивця, педофіл, нарцис, егоїст?

Отож він не пішов, угу, на ту вечерю з їхньою старою приятелькою. Але саме вона виявилося рятівною соломинкою потопельнику. Хоч він був відсутній, замкнувся вдома, занурившись у свої печалі й скорботи, цього разу за нього всю роботу виконала дружина. Подруга вийшла заміж за одного її колегу-адвоката. Він якось потрапив у політику, стрімке зростання, набув зв’язків, дізнався про входи та виходи й навіть мав намір виставляти свою кандидатуру на наступних депутатських виборах. Тоді була епоха всесильного ПАСОКу[17], партія запустила свої щупаки в усі сфери життя, контролюючи будь-яку форму владних повноважень, видиму чи невидиму, від останнього міністерського клерка до самого міністра. Адвокат узявся залагодити справу й не гаяв часу. Почав рознюхувати, збирати до купи інформацію, зажадав від Дукареліса серйозне обґрунтування того, що на острові існує предмет археологічного дослідження, яке допоможе обійти вже прийняте Управлінням рішення. Дукареліс нашвидкуруч накидав фальшивий звіт, що базувався на уявних даних. Занести його взявся сам адвокат. І через три місяці, після скороченої процедури розгляду — вуаля! — диво сталося, пане депутате! У своїх руках Дукареліс тримав дозвіл від Управління на проведення розкопок з усіма необхідними печатками та підписами. Паралельно було залагоджене з власником відчуженої під розкопки ділянки питання на предмет відшкодувань. Розкопки можна було почати вже наступного літа. Звісно, він ставив на кін свою голову, точніше, свою наукову репутацію, адже і в Управлінні, і в університеті дехто був би не проти схопити його за руку.

12