Щоденник однієї зради

Саме Антигона була першою, хто ввіткнув ніж в її ребро. Її знайшли біля самої стіни, просто відгортаючи ґрунт. Спочатку з’явилися одна кістка, а потім – увесь жіночий скелет, що непогано зберігся. Вона перелякалася, це було зрозуміло по її голосу, але відразу опанувала себе, адже звернулася до Дукареліса не на ім’я, як це було під час їхніх особливих і таємних зустрічей. Він сидів під своїм тентом і вивчав знахідки, час від часу обтираючи обличчя та шию вологим рушником, попихкуючи люлькою, і уявити не міг, що той зляканий Антигонин зойк — «Пане професоре, сюди!» — змінить його життя і впише його ім’я на скрижалі видатних дослідників Кікладської культури. Жіночий скелет виявиться найважливішою знахідкою цієї археологічної експедиції, яка дасть відповіді на чимало питань щодо доісторичної егейської культури. З цього моменту вона стане об’єктом референцій для всієї грецької археології та поворотним пунктом в його особистому житті.

Отож він метнувся на голос, ще не уявляючи, що сталося, що виходить на поверхню, та помалу його очі почали округлятися: невже це правда? Світ довкола припинив існувати, коли з землі з’явилася вся бічна частина грудної клітини: так, правда. Він стрибнув у розкоп, вихопив ніж з рук Антигони. Торкнувся до її пальців, відчув запах її поту, те, як поруч дихає її тіло, як здіймаються схвильовано груди і його миттєво залила тепла хіть. Він заплющив очі, ні, не зараз, слід угамувати інстинкти, тут же поховання. Його пройняло холодом так, що він аж здригнувся. Відточеними, вправними рухами почав відділяти кістки від землі. Антигона заходилася відчищати їх пензлем. Дукареліс обережно вибирав ґрунт з черевної порожнини та грудної клітини, шийного відділу хребта і розкладав по пакетиках. Він скидався на криміналіста, судмедексперта, який збирає речдоки, виявляючи найменші сліди, найдрібніші деталі, які для інших, невтаємничених, не мали б жодного сенсу. Він знав, що геть усе має значення, якась дрібничка може стати ниткою, що веде до розгадки. Усі облишили свої заняття та гуртом спостерігали за священнодійством. Ангеліки та Павлос постійно фотографували розкоп, Дукареліс лінійкою робив заміри, аж доки скелет повністю не показався на поверхні.

Минуло чимало часу, день переходив у сутінки, на заході сонце ввібралося в темно-пурпурний колір, але ніхто не йшов з місця розкопок. Ця важлива мить викарбувалася в пам’яті кожного, ніхто не нарікав на відсутність води, голод, утому. Але коли опустилася темрява, Дукареліс усіх відправив у поселення — ро-зій-ти-ся! — роботи їм тут більше не було чого. Сам він мав залишитися до приїзду поліції. Капітан завжди залишає корабель останній, пане професоре. Він прикрив останки целофановою плівкою, що на них не потрапила нічна роса. Скелет на могла залишити й Антигона, з іншого боку, саме вона його знайшла, і тепер з цими кістками, ми, земні, з землі утворені, і в тую ж землю підемо[18], її поєднував життєвий досвід. Макіс хотів лишитися з нею на вияв товариськості, але вона наполегливо відмовилася. Зачеплений за живе, він кинув на неї пронизливий погляд.

— Останнім часом я тебе не розумію, — сказав їй з образою в голосі. У своєму чорному одязі він скидався на тінь, яка в мороку ночі перестала тремтіти й розчиняється між каміння.

Уперше якісь підозри прокинулися в його голові, він кинув косий погляд на Дукареліса. Але вона лишилася непоступливою й відправила його разом з іншими.

— Іди, зі мною все нормально.

13

Вони в нестямі мовчки дивилися на це бідолашне, дивне створіння, яке через п’ять тисяч років видобулося з надр землі на світло сонця. Те, що не могла зробити через присутність інших, Антигона зробила зараз; вона схопила Дукареліса за руку, притягнула та поцілувала в уста, відчувши смак його поту й пилу, що вкривав тут усе, напруженість і трепет його тіла через несподівану, важливу знахідку. Справді, кохання тут, у володіннях смерті, поміж кісток, мало макабричний вигляд. Антигона збагнула, наскільки ці людські останки важливі для нього, і єдиним питанням, хоч відповідь на нього була безсумнівна, на яке вона хотіла почути роз’яснення було: чи справді цю доісторичну людину вбили?

—Я, звісно, не судмедексперт, але... схоже на те, — відповів він. — Про це свідчить розтрощений череп, камінь, що міг слугувати знаряддям, недбале поховання в межах будинку біля стіни.

На питання щодо статевої приналежності Дукареліс дуже обережно припустив, що йдеться про жінку.

— Чому її вбили?! — У її голосі бриніла туга по жіночій долі у світі, де з давніх-давен панувало всесилля і — вона була переконана в тому — свавілля чоловіків.

— Хтозна чому, людська душа — темний ліс. Однак певні речі в психіці незмінні; так було в доісторичні час, так лишається й нині.

—Якщо людина незмінна, тим паче слід дізнатися про тих, хто жив тисячоліття до нас!